НАЙДОРОЖЧЕ Уже осінню – золоті роки ідуть.

А що поробиш?

А з ними недугт й хвороби

Підніжки ставлять у житті.

Час, ніби повінню тече

Та відкриває фальш і зраду,

Хто шанував твою посаду,

Хто щиро підставляв плече

Та ще не вечір. На коні

Погарцювать на виднокрузі –

Допоки щирі й добрі друзі

Ви є опорою мені

За вас радію і молюсь,

Щоб кожен був завжди здоровим,

Своїм, зігрітим серцем, словом,

Як найдорожчим поділюсь.

ВИБИРАЮ ДРУЗІВ

Я друзів собі вибираю

По духу близьких і по вдачі

У котрих і хата не з краю,

І пси не гвалтують на дачі.

Я душу свою довіряю

Відкриту і легко раниму,

То ж друзів собі вибираю,

Щоб долю ділити із ними

По них доброту виміряю

І з ким би пішов у
розвідку

ДІДОВЕ КРЕДО

«Відсіємось то можна і вмирати!» -

Казав мій дід на схилі сивих літ.

Він був із тих, котрі не звикли брати,

Зате добро несли в непевний світ.

Не відали спочинку їхні руки

А їх серця тривожились про те,

Як будуть жити на землі онуки,

Та як одишка в полі проросте

Чи зацвітуть черешні,

Чи травень розпогодиться дощем.

Про хліб насущний і про дні прийдешні

Найбільший був у них душевний щем.

Як сонце, вміли в труді згорати,

Любити світ всим недругам на зло.

А їх -на Соловки, а їх – за грати –

Щоб вільнодумства в мислях не було.

Через образи йшли – поля орати

Платили людям у житті добром, -

«Відсіємось, то можна і вмирати» -

Казав мій дід – землі йому пером.

ДОВІЧНИЙ БОРГ

Я вдячний маминим рукам

За теплого дитинства дні,

Примруженим очам – зіркам,

Що осявали шлях мені.

За світлі спалахи життя

Та перших ревнощів грозу,

Святе і чисте почуття

І срібну радості сльозу.

Високим вчинкам і думкам,

Що як весняний сад, рясні.

Я зобовязаний жінкам

Всьому найкращому в мені,

Бо в їх жагучому вогні

Не жаль спалити кращі дні.

КОЗАЧКА
УКРАЇНИ

Співаків у нас різних до біса,

А здригається в серці струна,

Як співа Кириченко Раїса –

Оксамитовий голос луна.

У душі оживають хороми –

Спів і музики соняхоцвіт

В нас ніколи пісні не вмирали,

А сьогодні виходять у світ

Ти забудь про журбу, Україно,

І послухай свого солов’я

То співає твоя Чураївна,

То співає козачка твоя.

Для сучасних тусовок не модна –

Над чолом у віночку коса

Це артистка не просто народна,

Вона гордість його і краса.

Звучить пісня Раїси Кириченко «Я козачка твоя».

ЦАРИЦЯ ПОЛІВ

К.
Журавель

Лише ранок причепуриться,

Як уже на ногах вона –

Неозорих полів цариця,

Катерина Григорівна

Тут по батькові величають

Сиві вдови і старики,

Бо землячку відтоді знають,

Як збирала ще колоски.

Як одну загнуздавши долю,

З ними разом за трудодні,

Висівала на цьому полі

Свої кращі жіночі дні

Засівала – зерно до зерня

Трудні ниви своїх надій

І родило. Що й вам Озерний

«Браво, доню!» - сказав би їй

Крізь образи, і крізь морози

Все тягнула колгоспний віз

Роси падали, а чи сльози,

То не жінка, - якщо без сліз

У степи повела стежина,

Де криниці – не видно дна.

Хазяйнує тут Катерина

По-селянськи – Григорівна.

РОДИНА

Той багатий, хто друзів ще має,

Не обділений ними і я,

Та на білому світі тримає

Пристань долі – надійна сім’я.

Де живуть мої біль і наснага,

Все, що стреси душевні зніма,

Де прописані дружба й повага,

А злобі і куточка нема.

Все бува на життєвій основі,

Та у відчаї десь на краю,

Мов під захист фортеці любові

Повертаємось ми у сім’ю.

Де уміють гостей зустрічати,

І плече підставляти біді

На пораду сюди і розраду

Ще спішу, а на скронях сніги.

Наче дерево доброго саду

Віддавати довічні борги.

Може, скніти мужчині й не гоже,

Та молю мені, Боже,

Якнайдовше прожити в сім’ї.

Треба виписати з них художні засоби.
Будь ласка.

Твір Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» мене дуже зацікавив. Перші ж прочитані сторінки викликали у мене щирий сміх, адже твір був дуже цікавий, захоплюючий та наповнений колоритом справжнього безтурботного життя дітей. І все це разом справляло враження, наче автор пишучи цей дитячий роман сам був у віці головних героїв твору Павлуші і Яви, настільки щиро були передані усі переживання та емоції головних героїв Всеволодом Нестайком. Усі пригоди, які відбувалися з героями цього твору, я переживала разом з ними, так само відчуваючи радість або сум, переживання або впевненість. Прочитавши цей твір, я дещо змінила свій погляд на життя, багато чого зрозуміла і навчилася багатьом людським цінностям, а саме: щирості у почуттях, відданості у дружбі, а ще не втрачати почуття гумору і пам’ятати , що будь-які проблеми завжди можна вирішити. Тому я раджу читати цей твір не тільки дітям, а й дорослим, бо саме в ньому ви можете знайти те, чого вам не вистачало у житті. Я писала такое НА УКР лит недавно

Маруся Чурай — дівчина з легенди чи історична постать? Достовірних доказів немає, бо під час пожежі в Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. Але про дівчину, яка мала чарівний голос та поетичний дар, в Україні ходило стільки переказів та легенд, що ймовірно, Маруся — особа історична. Можливо, вона справді жила на Полтавщині, складаючи та співаючи .пісні, які любив народ, а деякі дійшли й до нас. Не випадково Ліна Костенко обрала саме її героїнею свого твору. Тільки на перший погляд у романі описується життя дівчини-піснярки. Надто вже органічно її доля переплітається з долею України. Коли Марусиними очима дивитися на тогочасну Україну, то сприйматимеш красу степів, неба, лісів: «Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори». 

Особиста драма Марусі Чурай відбувалася на тлі всенародної драми, бо це ж було в трагічніш період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького! І дівчина звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. Тільки у родині, де шанується народна мораль, де уболівання за щастя та процвітання Батьківщини було основним правилом людської поведінки, міг з'явитися такий щирий, суто народний талант. Доброю й красивою була її мати, доброю людиною був батько, вірно кохали вони одне одного. Убили батька вороги, тож не дивно, що загальнонаціональне боліло в її душі — то була її доля. Основною рисою національного, наскрізь українського характеру героїв є почуття обов'язку. І кохання Маруся розуміє як духовне єднання, як повнокровне життя в громаді, як творчість. 

Маруся прагне до високих почуттів і дій, хоче пізнати людські радощі й страждання в усій повноті. І коли Гриць — її палке кохання — зрадив їх любов, вона звинувачує себе через те, що не побачила раніше, які вони різні: «нерівня душ — це гірше, ніж майна!» Навіть, коли він, повний каяття, прийшов до неї за прощенням, вона не піддалася слабкості, бо вже зрозуміла, наскільки різні вони люди. Гриць сватається — вона відмовляє. І Чураїха не може підняти руки, щоб благословити їх: «Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, — неначе він про подвиг говорив». 

У романі Ліни Костенко, усупереч народним легендам, Маруся невинна — у відчаї хлопець сам випиває отруту, яку Чураївна приготувала собі. Не розказує Маруся цього суддям, бо не хоче більше жити ння прийшло від Богдана Хмельницького, який видав універсал про скасування вироку, у ньому він підкреслює, що не тільки за бойові заслуги її батька, а за талант піснярки. Гетьман виступає в романі носієм справедливості, його розум осягає всі народні потреби. Та дівчина вже не може відродитися для нового кохання. Так і країна, кинута на поталу ворогові, розгублюється, втрачає опору духу. Поховавши матір, іде Маруся до Києва на прощу. І краса рідної землі милує її зболіле серце, а творча наснага народжує пісню. Але згодом дивовижна краса поступається місцем «розтерзаному Києву». Дивлячись на спустошену, випалену землю, Маруся розуміє, що її особиста біда — лише маленька крапелька в морі всенародного горя. 

Ліна Костенко поставила народну піснярку вище особистої трагедії, показала духовне життя нації крізь призму її нещасливого кохання. І довела, що творчість, яка спирається на духовну красу народу, — безсмертна.