Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
Без Минулого Нема Майбутнього.Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла. Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів. Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою. А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати. Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.
Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.
А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.
Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими