Образ почуттів у новелі О. Кобилянської «Іmpromtu phantasie»

Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м'який; діти баби качали з снігу. Дід і каже до баби:
— Ходім і ми скотім бабу собі. Баба і каже:
— Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли то є, то скотім собі дитинку.
— Ну, ходім скотім. Чи дитину, то й дитину.
Пішли і давай дитину котить. І скотили, і давай дитині ніжки робить і ручки, голову, вуха, рот — усе поробили.
І як зробили вони усю дитину, стала шкіра дитячі обтягаться, стала вона личком вертіти. Дід і баба радіють: ось у нас буде дитинка, вже, слава Богу, рухається.
Через певний час стала дитинка ходить і балакать.
Дівчинка. І дав дід ім'я: Сніжниця.
Живе вона, росте не по годинах, а по хвилинах. За п'ятнадцять день стало півдівки і проворна така! Зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона, як сніг. І волосся, і лице так як папір білі. Сусідні дівчата познайомились і бігають до неї гулять, і вона бігає до їх.
Після великодніх свят, як сонце пішло вище, тепло, так вона як на сонці стала потавать, і ховається вона у холодок.
І дожила вона до Купала Івана. Наплели дівчата вінки і наклали вогнище у березі і просять у діда і у баби Сніжниці стрибать через вогонь і співать.
— Ну, Сніжниця, бери і ти за нами!
Розігналася Сніжниця за ними І, як збігла на вогонь, так тільки і бачили. Вона там і розтопилась.
Прийшли дівчата до діда і до баби й кажуть, що Бог зна, де їхня Сніжниця і ділась.
Так і дід і баба як були, так і зостались.

«Еней був парубок моторний...». Саме такими словами розпо­чинається один з найвідоміших творів української літератури — бурлескно-травестійна поема І. Котляревського «Енеїда». Отже, віД самого початку автор визначає головного героя свого твору, яким він не тільки розпочав нову українську літературу, а й голосно за­явив, що є такий народ — українці. Народ, який має власну історію і звичаї, народ без своєї країни, як і переможені греками троянці, народ, який вміє не тільки жартувати та святкувати, але й зможе захистити свою честь. В «Енеїді» письменник не тільки критику­вав сучасність, але й уславлював колишніх волелюбних лицарів українських степів — козаків, усі риси яких були втілені в образі Енея — ватажка троянсько-козацького війська. Моє ставлення до Енея, як, мабуть, і ставлення автора, не однако­ве. Його дії та вчинки не завжди відповідають морально-етичному кодексу козаків. І хоча, як мені здалося, письменник у будь-якій ситуації симпатизує героєві, я не завжди поділяю його точку зору. Звичайно, викликає симпатію життєрадісність та завзятість Енея, але ж постійне пияцтво, бенкетування й те, що герой ніколи не ду­має про завтрашній день, викликає осуд. Однак, Еней у Котляревського не всюди однаковий: спочатку це шибайголова і веселун, що любить випити та попоїсти, але далі все біль­ше звучать серйозні ноти. Тут, напевно, дається взнаки те, що твір писався багато років і письменник дещо переглянув свою позицію. Отже, спочатку Еней, хоча й «хлопець хоч куди козак», але по­водиться зовсім не по-козацьки: п’є, бенкетує, дає хабарі, звабляє жінок. Письменник нічим не прикрашає цей образ: він «ласкавий, гарний, і проворний, і гострий, як на бритві сталь», але може упити­ся так, що не встоїть на ногах («Енея ледве повели»), у Дідони «му­тив, як на селі москаль!». Мені здається, що це не дуже приваблива характеристика, тим більше для козацького ватажка: Енея заболіли ноги, Не чув ні рук, ні голови; Напали з хмелю перелоги, Опухли очі, як в сови. Але неодноразово письменник нагадує читачеві про велике май­бутнє Енея: Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство: Не малий буде він панок. І крок за кроком герой іде до своєї мети, поступово змінюю­чись та перетворюючись на справжнього козака. Про це свідчить вже те, що, прибувши до Латинії, він примушує підлеглих вчити латинську мову. Тут вже слід замислитися, що не такий простий цей Еней і не одне пияцтво в нього на думці, раз знає, що, потрапи­вши до чужого народу, треба вивчити його звичаї та мову.
  І вже зовсім нового Енея зустрічаємо під час ворожнечі з Тур- ном. Це вже людина, яка пройшла через війну і не з чужих вуст знає про всі її страхіття: Еней ту бачив страшну тучу, Що на його війна несла; В ній бачив гибель неминучу І мучивсь страшно, без числа. Герой з гідністю проходить випробовування війною. Автор зга­дує всі найкращі риси характеру Енея: він «сумує о війні», не при­кривається своїм високим положенням («мов праний, на піску улігся»), виявляє волелюбність («І лучче очкуром вдавлюся, ніж Турнові я покорюся»). На полі бою ватажок не ховається за спина­ми козаків, а виявляє надзвичайний героїзм і показує приклад ін­шим. Це вже справжній козак, якого можна порівняти з героями дав­нини. Саме таким Еней мені і подобається: щирий, хоробрий, муд­рий, здатний постояти за свою честь і честь свого народу. Але ще більше подобається мені його прагнення миру, розуміння, що мир — це найголовніше в світі.