Образи діда Платона і Савки, Їхній моральний урок для солдатів -Назвіть головних героїв твору. Що вам про них відомо? 
– Назвіть прізвища другорядних героїв твору 
– Яким на початку твору показано Петра Колодуба? 
– Ким був Петро Колодуб до війни? 
– Ким є Петро Колодуб на війні? 
– Про що просять солдати свого командира перед боєм? 
– Навіщо це їм потрібно?
– Чи намагалися солдати пояснити чому вони тікають? Що відчували вони? Зачитайте цитату на підтвердження власної думки 
– Хто такі дід Савка і дід Платон? Чим вони займалися? 
– Хто вплинув на патріотичні почуття головного героя? 
– Як природа реагувала на відступ солдат? Підтвердіть свою думку цитатою з тексту 
– Як ви вважаєте, чому в діда Платона текли сльози, коли він перевіз солдат і вони пішли в лози? 
– Чим завершується оповідання? 
– Чи можна вчинок дідів Платона і Савки назвати подвигом? Чому? 
– Прочитайте слова діда Платона: «Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока та бистра, як Дніпро, друга, як Десна ось, третя, як калюжка – по-кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив». Як ви їх розумієте?​

Дума про Марусю Богуславку відтворює ті часи, коли український народ боровся проти турецьких і татарських загарбників, які спустошували міста й села, гнали в неволю наш народ. Це була тяжка доба для України. 

Особливо хвилює своєю яскравістю образ турецької полонянки Марусі Богуславки, яка щиро переймається долею своїх єдинокровних братів-козаків і випускає їх на волю. Це один із найсвітліших жіночих образів українських народних дум, у якому втілено високі патріотичні почуття. 

Як засвідчують історичні документи, втікати з неволі могли переважно чоловіки. Українські жінки ж, які потрапляли до полону, могли звільнитися з ненависного рабства тільки під час козацьких походів. Доля українських бранок була трагічною. Полонянки тужили за рідною землею і нерідко, прагнучи помститися своїм поневолювачам, гинули. 

Маруся Богуславка — цілком реальна особа, хоч документальних свідчень про це немає. Про походження Марусі в думі сказано небагато: жила вона колись у місті Богуславі в сім'ї священика. Мабуть, ще дівчиною потрапила у полон, де й стала дружиною турецького хана. Маруся тужить за рідною землею і, незважаючи на те що вже багато років живе в Туреччині, землю українську називає «наша». Недарма ж і свій ризикований учинок — звільнення українських козаків — вона робить саме на Великдень (найбільше християнське свято). Прощаючись із бранцями, вона передає про себе вісточку батькам. 

Василь Симоненко написав чудову віршовану казку «Цар Плаксій та Лоскотон». Вона цікава та легко читається. Два головні герої казки зовсім різні. Мені не подобається злий цар Плаксій, він несе темряву суму. Мене захоплює веселий Лоскотон, який приносить світло радості людям.     Дядько Лоскотон має добре серце, він любить дітей, прагне робити тільки добрі діла, допомагає іншим. Терплячість допомагає переносити ув’язнення, а мужність та сміливість - перемогти всі безглузді заборони царя. Дорослі та діти люблять Лоскотона, бо він несе людям справедливість, радість і «приходив до усіх голосний та щирий сміх». Автор так описує його : «мав він вдачу теплу й щиру, ще й лукавинку в очах».     Зовсім іншим ми бачимо Плаксія: «голова його – мов бочка, очі – ніби кавуни». Цар любить тільки владу, прагне, щоб слуги тяжко працювали на нього. Сльози лиються з його очей, тому він бажає іншим тільки суму. Народ не любить свого нелюдяного правителя, який є злий та розлючений на усіх. За спиною гвардії він був сміливий, а сам на сам – страшенний боягуз: «раптом цар упав на трон», коли побачив у палаці Лоскотона.       Цар від лоскоту лопнув, втекли його сумні діти, тому закінчився сум в «красі-країні з дивним ім’ям Сльозолий. А дядько Лоскотон «живе й понині, дітям носить щирий сміх».