Усна народна творчість — це найдавніший різновид словесної творчості людини. виникла вона ще багато століть тому, коли писемності не було і люди не знали, що таке літери. як же виникали такі твори? одна людина складе, скажімо, казку, перекаже її іншим, а ті ще комусь, і так твір передається від людини до людини, з однієї місцевості в іншу. з уст вуста казку, пісню, прислів’я, приказку чи загадку, люди могли змінювати її, додавати щось своє. таким чином, один і той же твір у різних областях міг мати деякі відмінності. якщо літературний твір пише якась одна людина, або декілька людей, то народна пісня чи приказка з’являється у результаті спілкування багатьох людей, і вже неможливо встановити, хто її вигадав першим. багато народу бере участь у її створенні, саме тому твори,/що з’явились і довгий час не були записані на папері, мають назву народних творів. інша назва усної народної творчості — фольклор. це слово у перекладі з ійської мови означає «народна мудрість». двісті-триста років тому з’явились такі люди, які цікавились цією творчістю та почали її записувати на папір. то були письменники, вчені або просто грамотні та освічені люди. завдяки цим людям, які витрачали свій час та докладали зусилля, ми можемо прочитати такі твори просто в книжці, нам не треба шукати тих, хто знає багато прислів’їв або казок, щоб познайомитись з народною творчістю. у повсякденному житті кожен з нас використовує фольклор, не помічаючи цього. спочатку мама співає нам колискові пісеньки потім у дитячому садочку ми вивчаємо загадки. а от у школі ми знайомимося з рештою видів народної творчості. спочатку вивчаємо казки, приказки та прислів’я, потім коломийки, пісні, думи. приказки та прислів’я несуть в собі те, що називають народною мудрістю. коли я не хочу робити є завдання, то тато каже: «не побігаєш — не пообідаєш». і я розумію, що він має на увазі не те, що той, хто не бігає, залишається без обіду, а те, що я не отримаю гарну оцінку, якщо не виконаю і вправи. приказки та прислів’я охоплюють різні теми, а саме: різні людські недоліки, сімейно-побутові стосунки, здоров’я, праця, сміливість та відвага, бідність та багатство, щастя і горе та багато інших. твори усної народної творчості завжди відрізняються тим, що легко читаються, легко запам’ятовуються, невеличкі за розміром. це цілком зрозуміло, тому що вони ніде не записувались, а запам’ятати довгий та важкий твір неможливо. зараз вважають, що фольклор з’явився набагато раніше, ніж інші твори, і я цілком згоден з цим, тому що існував він уже тоді, коли люди і не уявляли, що існують літери.
Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Перші вірші Вороний почав писати, ще навчаючись у Харківському реальному училищі. У 1893 р. він надрукував перший вірш "Не журись, дівчино".
У 1895 р. виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета.
М. Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, режисером українського театру товариства "Руська бесіда", в редакції журналу "Життє і слово", де вів рубрику "Вісті з Росії". Допомагав І. Франкові у виданні газети "Громадський голос" і "Радикал", деякий час був неофіційним редактором журналу "Зоря". З 1897р. був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У "Літературно-науковому віснику" опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, "який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур".
У1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911−1917 pp. видав збірки поезій "Ліричні поезії" (1911), "В сяйві мрій" (1913), "Євшан-зілля" (1917).
Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.
У 1921 р. у Варшаві видав збірку "За Україну!", невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю.
Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Перші вірші Вороний почав писати, ще навчаючись у Харківському реальному училищі. У 1893 р. він надрукував перший вірш "Не журись, дівчино".
У 1895 р. виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета.
М. Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, режисером українського театру товариства "Руська бесіда", в редакції журналу "Життє і слово", де вів рубрику "Вісті з Росії". Допомагав І. Франкові у виданні газети "Громадський голос" і "Радикал", деякий час був неофіційним редактором журналу "Зоря". З 1897р. був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У "Літературно-науковому віснику" опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, "який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур".
У1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911−1917 pp. видав збірки поезій "Ліричні поезії" (1911), "В сяйві мрій" (1913), "Євшан-зілля" (1917).
Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.
У 1921 р. у Варшаві видав збірку "За Україну!", невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю.
Объяснение: