Події у драмі Івана Франка розгортаються навколо трьох центральних персонажів: Анни, її чоловіка Миколи Задорожного та жандарма Михайла Гурмана.
Образ Анни змальовано з великим почуттям любові до знедоленої людини. Анна не розкриває свого горя, приховує від людей свої болі і страждання, як глибоку таємницю. Із розмови з сусідкою Анна дізнається, що Михайло, якого вона кохала і якому присягалася у вірності, живий і приїхав до них у село. Звістка про повернення Михайла глибоко вразила Анну. Вона обурена підлістю і жорстокістю своїх братів, які її «одурили, ошукали, мов кота в мішку продали», переконавши, що Михайло загинув. Жінка розуміє, що втраченого не можна повернути, з її уст зриваються слова про те, що треба примиритися з долею, забути Михайла, бо вона одружена й мусить бути вірною своєму чоловікові. При першій зустрічі з Гурманом Анна у відчаї просить його змилуватися, не губити її і Миколу — не винного у їх нещасті. Анна признається в тому, що боїться Михайла, але не в силі стримати свого кохання, не може жити без нього. Страшний і грізний він для неї — і коханий. Героїня «все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче!.. Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зломала. Сама себе на «людський посміх віддала». Це не тимчасове захоплення жінки, а давнє, глибоке почуття, яке ніколи не вгасало в ній.
Після зустрічі з Михайлом у Анни стався психологічний злам. її тепер не лякають людські пересуди, вона не думає критися від свого чоловіка й одверто говорить йому, що ніколи його не кохала й не може присилувати себе. Анна не визнає своєї вини, бо її видали заміж силою.
Жінка сподівалася, що зустріч із Михайлом поверне їй втрачене щастя, принесе радість, що вони заживуть новим, незнаним життям. Але трагічна смерть Михайла вирвала у неї останню надію.Образ Миколи Задорожного теж глибоко трагічний. Він довгі роки поневірявся в наймах, ніколи й хвилинки радісної не зазнав. Він добрий, працьовитий, своїми кривавими мозолями стягнувся на маленьке господарство і сподівався, що одруження з Анною принесе йому щастя. Але скоро він переконався, що молода і вродлива дружина не кохає його, що щастя відвертається від нього.
Микола не розумів, що, одружуючись з Анною, він є мимовільним учасником викрадення щастя в людини, серце якої належало іншому.Михайло звинувачує його в убивстві корчмаря і заарештовує. З великим болем у серці Микола переживає тяжке звинувачення і сором від людей. Повернувшись із тюрми, він дізнається про невірність дружини. Але Микола мириться зі своїм безталанням, бо кохає Анну, йому боляче, але він не насмілюється навіть натякнути жінці, а не те що дорікати їй.
Не маючи сил вплинути на дружину, вгамувати свій біль, Микола запив. Сусіди підбурюють його проти Анни. Доведений до відчаю брутальною поведінкою жандарма, Микола сокирою забиває його.Михайло Гурман — син бідної вдови. До служби в армії, а потім в жандармерії він був чесний і працьовитий парубок. Казарма і військова служба зробили його безсердечним, жандармерія зіпсувала його владою над сільськими людьми. Все це вбило в ньому людяність, зробило жорстоким. Не змінилася лише палка любов до Анни. «Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла б була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя», — говорить він Миколі.
Зустрівшись із Анною, Михайло намагається повернути вкрадене щастя. Заради цього він іде напролом, на злість тим, що їх розлучили, наперекір тим, що вкрали їхнє щастя.Однак обставини не до кінця вбили людяність у Михайла. Вмираючи від рук Миколи, він прощає йому, а людям говорить, що сам собі заподіяв смерть.
Через усю драму автор із логічною послідовністю проводить думку: щастя викрадено в усіх трьох героїв однаковою мірою.читай
В іншій своїй праці про українське літературне життя того ж часу І. Фpанко відносить І. Нечуя-Левицького до «спокійних, наскрізь ар-тистичних «натур», що «виступають у письменстві як більш або менш гладко шліфовані дзеркалa, малюють нам життя з його горем і радоща¬ми, з його рухом і тишею» (т. 41, с. 517). Як бачимо, критик знову вка¬зує на талант письменника всебічно і реалістично відтворювати дійсність у всіх її складностях та суперечностях. Радянські дослідники, розвиваючи думки І. Франка, відзначають ще й інші особливості мистецької манери прозаїка. Так, Н. Крутікова, яка досліджувала творчість І. Нечуя-Левицького в типологічному зі¬ставленні з явищами інших літератур, вважає, що «об'єктивною мане¬рою зображення дійсності, повільним, неквапливим викладом та схиль¬ністю до широкої обсервації і докладного змалювання побуту український письменник подібний до І. Гончарова та І. Тургенева, хоча за типами, обставинами і стилем його твори цілком самобутні.Ця думка дослідниці важлива для вчителя не тільки в теоретичному, а й у методичному плані – вона спонукає використовувати міжпредметні зв'язки як на уроці, так і в позаурочний час, допомагає ви¬значити характер самостійної роботи учнів. Зокрема, школярам можна дати невеликі домашні завдання на зіставлення окремих фрагментів, наприклад, портретних чи пейзажних описів, характеристик образів го¬ловних персонажів з творів названих письменників, щоб показати і спільне, й відмінне в манері майстрів слова в конкретних прийомах реа¬лістичної типізації («Пейзажні картини в повісті «Микола Джеря» і романі «Батьки і діти», «Зображення побуту у творах «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького і «Обломов» І. Гончарова» тощо). Стаття І. Франка «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» до вчителеві схарактеризувати громадянські позиції письменника та його світогляд. Безперечно, світогляд автора виявляється насамперед у по¬рушуваній ним проблематиці, в ідейному освітленні відображеної дій¬сності. Як відомо, І. Нечуй-Левицький був людиною прогресивних, де¬мократичних поглядів, письменником-реалістом, який правдиво відтво¬рював характер суспільних відносин у до і пореформений періоди. Водночас, як зауважував І. Франко, письменник «не був публіцистом, не був борцем ані полемістом, не був чоловіком партії, прихильником такої чи іншої політичної доктрини чи програми. В численних суспіль¬них та політичних суперечках, що вихром проходили по Україні, він або не забирав голосу, або коли й забирав, то все якось ізбоку...». Вважаємо, що без цих оцінок і характеристик, даних великим уче¬ним, який глибоко розумів тенденції суспільного і літературного про¬цесу та до того ж (що теж дуже важливо) був сучасником І. Нечуя-Ле¬вицького, сьогодні вчителеві просто не обійтися. Цей матеріал може бути поданий і на першому уроці, І під час аналізу творчості письмен¬ника або при підведенні підсумків за темою. Він до дев'яти¬класникам виділити з-поміж інших творчу постать письменника, усві¬домити своєрідність його творчої манери. Матеріал про етапи життєвого шляху письменника є в підручнику, і учні самі його можуть прочитати. Вчитель же має дати новий мате¬ріал, який доповнить, увиразнить портрет письменника, повніше розкриє його як людину, особистість. Тут добре прислужаться Франкові вражен¬ня від зустрічі з І. Нечуєм-Левицьким (1885 р.) у Києві. І. Франко від¬значає різку невідповідність між суспільним, громадянським пафосом творчості письменника і його лагідною вдачею та непримітною зовнішністю. «Читаючи його оповідання, подивляючи широкий розмах його руки, широкі контури його малюнків, я уявляв собі їх автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії.
Образ Анни змальовано з великим почуттям любові до знедоленої людини. Анна не розкриває свого горя, приховує від людей свої болі і страждання, як глибоку таємницю. Із розмови з сусідкою Анна дізнається, що Михайло, якого вона кохала і якому присягалася у вірності, живий і приїхав до них у село. Звістка про повернення Михайла глибоко вразила Анну. Вона обурена підлістю і жорстокістю своїх братів, які її «одурили, ошукали, мов кота в мішку продали», переконавши, що Михайло загинув. Жінка розуміє, що втраченого не можна повернути, з її уст зриваються слова про те, що треба примиритися з долею, забути Михайла, бо вона одружена й мусить бути вірною своєму чоловікові. При першій зустрічі з Гурманом Анна у відчаї просить його змилуватися, не губити її і Миколу — не винного у їх нещасті. Анна признається в тому, що боїться Михайла, але не в силі стримати свого кохання, не може жити без нього. Страшний і грізний він для неї — і коханий. Героїня «все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче!.. Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зломала. Сама себе на «людський посміх віддала». Це не тимчасове захоплення жінки, а давнє, глибоке почуття, яке ніколи не вгасало в ній.
Після зустрічі з Михайлом у Анни стався психологічний злам. її тепер не лякають людські пересуди, вона не думає критися від свого чоловіка й одверто говорить йому, що ніколи його не кохала й не може присилувати себе. Анна не визнає своєї вини, бо її видали заміж силою.
Жінка сподівалася, що зустріч із Михайлом поверне їй втрачене щастя, принесе радість, що вони заживуть новим, незнаним життям. Але трагічна смерть Михайла вирвала у неї останню надію.Образ Миколи Задорожного теж глибоко трагічний. Він довгі роки поневірявся в наймах, ніколи й хвилинки радісної не зазнав. Він добрий, працьовитий, своїми кривавими мозолями стягнувся на маленьке господарство і сподівався, що одруження з Анною принесе йому щастя. Але скоро він переконався, що молода і вродлива дружина не кохає його, що щастя відвертається від нього.
Микола не розумів, що, одружуючись з Анною, він є мимовільним учасником викрадення щастя в людини, серце якої належало іншому.Михайло звинувачує його в убивстві корчмаря і заарештовує. З великим болем у серці Микола переживає тяжке звинувачення і сором від людей. Повернувшись із тюрми, він дізнається про невірність дружини. Але Микола мириться зі своїм безталанням, бо кохає Анну, йому боляче, але він не насмілюється навіть натякнути жінці, а не те що дорікати їй.
Не маючи сил вплинути на дружину, вгамувати свій біль, Микола запив. Сусіди підбурюють його проти Анни. Доведений до відчаю брутальною поведінкою жандарма, Микола сокирою забиває його.Михайло Гурман — син бідної вдови. До служби в армії, а потім в жандармерії він був чесний і працьовитий парубок. Казарма і військова служба зробили його безсердечним, жандармерія зіпсувала його владою над сільськими людьми. Все це вбило в ньому людяність, зробило жорстоким. Не змінилася лише палка любов до Анни. «Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла б була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя», — говорить він Миколі.
Зустрівшись із Анною, Михайло намагається повернути вкрадене щастя. Заради цього він іде напролом, на злість тим, що їх розлучили, наперекір тим, що вкрали їхнє щастя.Однак обставини не до кінця вбили людяність у Михайла. Вмираючи від рук Миколи, він прощає йому, а людям говорить, що сам собі заподіяв смерть.
Через усю драму автор із логічною послідовністю проводить думку: щастя викрадено в усіх трьох героїв однаковою мірою.читай
Радянські дослідники, розвиваючи думки І. Франка, відзначають ще й інші особливості мистецької манери прозаїка. Так, Н. Крутікова, яка досліджувала творчість І. Нечуя-Левицького в типологічному зі¬ставленні з явищами інших літератур, вважає, що «об'єктивною мане¬рою зображення дійсності, повільним, неквапливим викладом та схиль¬ністю до широкої обсервації і докладного змалювання побуту український письменник подібний до І. Гончарова та І. Тургенева, хоча за типами, обставинами і стилем його твори цілком самобутні.Ця думка дослідниці важлива для вчителя не тільки в теоретичному, а й у методичному плані – вона спонукає використовувати міжпредметні зв'язки як на уроці, так і в позаурочний час, допомагає ви¬значити характер самостійної роботи учнів. Зокрема, школярам можна дати невеликі домашні завдання на зіставлення окремих фрагментів, наприклад, портретних чи пейзажних описів, характеристик образів го¬ловних персонажів з творів названих письменників, щоб показати і спільне, й відмінне в манері майстрів слова в конкретних прийомах реа¬лістичної типізації («Пейзажні картини в повісті «Микола Джеря» і романі «Батьки і діти», «Зображення побуту у творах «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького і «Обломов» І. Гончарова» тощо).
Стаття І. Франка «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» до вчителеві схарактеризувати громадянські позиції письменника та його світогляд. Безперечно, світогляд автора виявляється насамперед у по¬рушуваній ним проблематиці, в ідейному освітленні відображеної дій¬сності. Як відомо, І. Нечуй-Левицький був людиною прогресивних, де¬мократичних поглядів, письменником-реалістом, який правдиво відтво¬рював характер суспільних відносин у до і пореформений періоди. Водночас, як зауважував І. Франко, письменник «не був публіцистом, не був борцем ані полемістом, не був чоловіком партії, прихильником такої чи іншої політичної доктрини чи програми. В численних суспіль¬них та політичних суперечках, що вихром проходили по Україні, він або не забирав голосу, або коли й забирав, то все якось ізбоку...».
Вважаємо, що без цих оцінок і характеристик, даних великим уче¬ним, який глибоко розумів тенденції суспільного і літературного про¬цесу та до того ж (що теж дуже важливо) був сучасником І. Нечуя-Ле¬вицького, сьогодні вчителеві просто не обійтися. Цей матеріал може бути поданий і на першому уроці, І під час аналізу творчості письмен¬ника або при підведенні підсумків за темою. Він до дев'яти¬класникам виділити з-поміж інших творчу постать письменника, усві¬домити своєрідність його творчої манери.
Матеріал про етапи життєвого шляху письменника є в підручнику, і учні самі його можуть прочитати. Вчитель же має дати новий мате¬ріал, який доповнить, увиразнить портрет письменника, повніше розкриє його як людину, особистість. Тут добре прислужаться Франкові вражен¬ня від зустрічі з І. Нечуєм-Левицьким (1885 р.) у Києві. І. Франко від¬значає різку невідповідність між суспільним, громадянським пафосом творчості письменника і його лагідною вдачею та непримітною зовнішністю. «Читаючи його оповідання, подивляючи широкий розмах його руки, широкі контури його малюнків, я уявляв собі їх автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії.