Разворачивая перед читателем панораму жизни украинского XVII века, поэтесса мастерски передает дух эпохи. Типажи, ход событий, воспроизведенный в человеческих судьбах, - все это реставрируется автором с живой достоверностью художественного документа. Поэтесса показывает тогдашнее общество во всех его главных проявлениях. Роман «Маруся Чурай» открывает нам духовный мир наших предков, раскрывает забытые страницы истории, на достойных образцах учит мужеству, пробуждает совесть, чувство причастности к великой истории великого народа. Древний город Полтава в романе предстает как символ родной земли, прародиной дорогой. Начиная с начала романа, Полтава выступает как город отважных и отчаянных людей. Враг подступает к воротам города, взяв его в плотные тиски осады. Лучшие сыны Полтавы голодны, но отважные и упорные, мужественно защищают ее, самоотверженно защищают свою честь, совесть, свой язык, культуру, обычаи - родной историческую память. Истории ведь пишут на столе. Мы же пишем кровью на своей земле. Мы пишем плугом, саблей, мечом, Песнями и невольничьим плачем. Могилами в поле без имен, дороге в Киев из Лубен
Кінець двадцятого століття вніс великі корективи в пріоритети нашого народу, як, у принципі, і всього людства. Те, що ще рівстоліття тому користувалося шаленим попитом і великою популярністю, сьогодні викликає інтерес в одиниць. Яскравим прикладом є зміна ставлення до театру. Півстоліття тому театр був надзвичайно популярним. А як часто сьогодні можна зустріти справжніх театралів? Як на мене, це не свідчить про зубожіння духовного світу сучасних людей, як багато хто сьогодні вважає. Просто в наш час дуже розширився ринок пропозицій, з'явилося багато нового, що неодмінно хочеться пізнати.
У середині минулого століття естрадна авторська пісня дещо посягнула на «монополію» народної пісні. Уже наприкінці XX століття в результаті виникнення шоу-бізнесу народні пісні майже зникли, їх дуже рідко можна почути на хвилях радіо, а ще рідше — по телевізору. І знову таки це трапилося не через те, що немає прихильників народних пісень, а тому, що популярність естрадної пісні приносить комусь матеріальну вигоду.
Що ж до народних пісень, то вони, як і раніше, мають слухачів і виконавців. Звісно, я знаю набагато менше народних пісень, ніж моя мама, а тим більше бабуся, але серед тих, що мені відомі, немає жодної, тексту якої я б не знала повністю. У піснях, складених нашими пращурами, навіть образні вислови видаються якимись прозорими і зрозумілими, а від того близькими, їх не запам'ятати — просто неможливо. У порівнянні з сучасними піснями народні пісні — джерело інформації, книга мудрості, бо вони містять не тільки певну ідею, але й певну мораль. А прослухавши сучасну пісню, часто-густо не можеш сказати, про що вона.
Привертає в народних піснях єдність змісту і мелодії. Адже пісня стає ще більш тужливою і сумною, коли її мелодія звучить в мінорній тональності, коли музика спонукає до роздумів. І навпаки — веселий текст у піснях, складених народом, завжди супроводжується запальною музикою, від якої хочеться танцювати.
Дуже захоплює мене в народних піснях їх ліризм, душевність, теплота. Від прослуховування таких пісень стає якось на душі, навіть гарно, якщо пісня журлива. Мені здається це відбувається тому, що в пісні на протязі століть кожен виконавець вкладав часточку своєї душі. Народні пісні не писались на замовлення, вони створювалися душею, вони — це емоції і почуття наших предків, перелиті в слова. Тому сьогодні так збагачують наш внутрішній світ народні пісні, тому так проймаємося ними, так їх відчуваємо.
Часто на самоті я співаю українські народні пісні. І хоча я знаю їх не дуже багато, я завжди можу підібрати ту, що буде відповідати моєму настрою, виражати мої почуття чи емоції. І за це я теж люблю народні пісні.
У середині минулого століття естрадна авторська пісня дещо посягнула на «монополію» народної пісні. Уже наприкінці XX століття в результаті виникнення шоу-бізнесу народні пісні майже зникли, їх дуже рідко можна почути на хвилях радіо, а ще рідше — по телевізору. І знову таки це трапилося не через те, що немає прихильників народних пісень, а тому, що популярність естрадної пісні приносить комусь матеріальну вигоду.
Що ж до народних пісень, то вони, як і раніше, мають слухачів і виконавців. Звісно, я знаю набагато менше народних пісень, ніж моя мама, а тим більше бабуся, але серед тих, що мені відомі, немає жодної, тексту якої я б не знала повністю. У піснях, складених нашими пращурами, навіть образні вислови видаються якимись прозорими і зрозумілими, а від того близькими, їх не запам'ятати — просто неможливо. У порівнянні з сучасними піснями народні пісні — джерело інформації, книга мудрості, бо вони містять не тільки певну ідею, але й певну мораль. А прослухавши сучасну пісню, часто-густо не можеш сказати, про що вона.
Привертає в народних піснях єдність змісту і мелодії. Адже пісня стає ще більш тужливою і сумною, коли її мелодія звучить в мінорній тональності, коли музика спонукає до роздумів. І навпаки — веселий текст у піснях, складених народом, завжди супроводжується запальною музикою, від якої хочеться танцювати.
Дуже захоплює мене в народних піснях їх ліризм, душевність, теплота. Від прослуховування таких пісень стає якось на душі, навіть гарно, якщо пісня журлива. Мені здається це відбувається тому, що в пісні на протязі століть кожен виконавець вкладав часточку своєї душі. Народні пісні не писались на замовлення, вони створювалися душею, вони — це емоції і почуття наших предків, перелиті в слова. Тому сьогодні так збагачують наш внутрішній світ народні пісні, тому так проймаємося ними, так їх відчуваємо.
Часто на самоті я співаю українські народні пісні. І хоча я знаю їх не дуже багато, я завжди можу підібрати ту, що буде відповідати моєму настрою, виражати мої почуття чи емоції. І за це я теж люблю народні пісні.