Народна легенда про дівчину-Україну, яку Господь обдарував піснею Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність i красу, угорці — любов до господарювання, німці — дисципліну i порядок, росіяни — владність, поляки — здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики… Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону i раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини. — Хто ти? Чого плачеш? — запитав Господь. — Я — Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі. — Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же до тобі? Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її. — Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це — пісня. Узяла дівчина — Україна дарунок i міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому i з ясним обличчям i вірою понесла пісню в народ. вроте как так
И пусть мне судьбой уготованы муки,
Не камень на плечи, а целый обвал,
Но стану я к счастью протягивать руки,
А буду молиться на свой идеал.
Так пусть же судьба обездоленно плачет
И мучит, казня нестерпимо притом, –
Я всё-таки сильная, что-то я значу,
Весь мир удивляю красивым дитём.
Должна одолеть, коль накатятся беды,
Печаль покорится – должна я смолчать.
Немеркнущим светом я – женщина, метой –
Зажженная Богом на счастье свеча.
Меня кто оставит, – оставлен сам будет,
Кто словом осудит, – судим будет сам.
Земное с небесным – такой я пребуду!
Такою достанусь грядущим векам. (если что перевод это)