кохання є основою життя будь-якої людини. це почуття, яке дарує сили на подолання перешкод, надію на щасливе майбутнє, віру в себе. саме таке кохання відчували один до одного герої повісті м. коцюбинського «дорогою ціною». та, як то кажуть у народі – «хто не має кохання, той не знає і горя»,
з самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися остапом і соломією, співчувати їм і переживати за них. ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати остапові позбавленням життя.
у центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої – молодий та сміливий парубок остап і заміжня жінка соломія. доведений до відчаю остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за дунай. «тікаєш, покидаєш мене. і отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». та безмежна любов соломії до остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «тікай, остапе, тікай, серце». а згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.
і як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним остапом. яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.
на які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. ось і соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і соломія стає справжньою героїнею. під час небезпечного подорожу вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. вона знаходить в собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.
але найбільш героїчна вдача соломії проявилася після арешту її коханого остапа. вона віддала все, що у неї залишалося, але це не його врятувати. та соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах дунаю.
протягом усієї повісті ми захоплюємося соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. і хоча почуття остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав соломію. а зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув соломіїн поклик: «остапе! ».
Головна мета Борулі — добитися дворянства, тому і в своїй хаті встановлює «дворянські порядки», що створює глибокі комедійні ситуації. В гонитві за ілюзорним герой губить справжні цінності, вироблені народною мораллю. Сміховинність своїх вчинків Мартин не помічає. Свої плани він розповідає ще на початку п’єси. Він жалкує через те, що ще його батько не подбав про «гражданську службу». Хоче отримати чин та визнання. Своїх дітей він також хоче вивести в люди: «От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка.»
Комізм ситуації в тому, що Мартин – людина старосвітських звичаїв і виховання. Сім’я його – дружина, син та дочка – також дотримуються старосвітських звичаїв. Боруля скрізь зазнає поразки: сусід-поміщик виграв у нього позов у суді, сина Степана «попросили» з канцелярії, де він працював, наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому дівчина безмірно рада. Нарешті через одну букву в прізвищі (Боруля – Беруля)рід Мартина не визнали дворянським. Тому він спалює «дворянські» попери в печі. А в останньому монолозі розкриває увесь біль своєї душі : «Горять червоно, як кров дворянська, горять!…О-о-о!… Тепер ти бидло! Бидло! А Степан теля!( ридає)…Пустіть! Рятуйте бумаги!… Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду…(підбіга до печі.) Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки бидло!( Тихо плаче.)»
Поряд з наївним Мартином драматург змальовує хижака Трандальова. Це – людина без певної професії, якій чужі поняття порядності та гідності. Він прижився біля такого, як дворянин Красовський, і одночасно веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. Цей тип — продовження суспільної системи.
Образами дружини, дітей Мартина і наймитів драматург стверджує здорову народну мораль. Вони не цураються тяжкої роботі на землі, шанують народні традиції і звичаї.
В своєму творі Карпенко-Карий стверджує принципи правди, простоти та любові до свого народу. Сміх у п’єсі не нищівний, а аналітичний та співчутливий. Описані події по суті трагічні,проте подані у комічній формі.
кохання є основою життя будь-якої людини. це почуття, яке дарує сили на подолання перешкод, надію на щасливе майбутнє, віру в себе. саме таке кохання відчували один до одного герої повісті м. коцюбинського «дорогою ціною». та, як то кажуть у народі – «хто не має кохання, той не знає і горя»,
з самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися остапом і соломією, співчувати їм і переживати за них. ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати остапові позбавленням життя.
у центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої – молодий та сміливий парубок остап і заміжня жінка соломія. доведений до відчаю остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за дунай. «тікаєш, покидаєш мене. і отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». та безмежна любов соломії до остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «тікай, остапе, тікай, серце». а згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.
і як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним остапом. яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.
на які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. ось і соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і соломія стає справжньою героїнею. під час небезпечного подорожу вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. вона знаходить в собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.
але найбільш героїчна вдача соломії проявилася після арешту її коханого остапа. вона віддала все, що у неї залишалося, але це не його врятувати. та соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах дунаю.
протягом усієї повісті ми захоплюємося соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. і хоча почуття остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав соломію. а зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув соломіїн поклик: «остапе! ».
Головна мета Борулі — добитися дворянства, тому і в своїй хаті встановлює «дворянські порядки», що створює глибокі комедійні ситуації. В гонитві за ілюзорним герой губить справжні цінності, вироблені народною мораллю. Сміховинність своїх вчинків Мартин не помічає. Свої плани він розповідає ще на початку п’єси. Він жалкує через те, що ще його батько не подбав про «гражданську службу». Хоче отримати чин та визнання. Своїх дітей він також хоче вивести в люди: «От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка.»
Комізм ситуації в тому, що Мартин – людина старосвітських звичаїв і виховання. Сім’я його – дружина, син та дочка – також дотримуються старосвітських звичаїв. Боруля скрізь зазнає поразки: сусід-поміщик виграв у нього позов у суді, сина Степана «попросили» з канцелярії, де він працював, наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому дівчина безмірно рада. Нарешті через одну букву в прізвищі (Боруля – Беруля)рід Мартина не визнали дворянським. Тому він спалює «дворянські» попери в печі. А в останньому монолозі розкриває увесь біль своєї душі : «Горять червоно, як кров дворянська, горять!…О-о-о!… Тепер ти бидло! Бидло! А Степан теля!( ридає)…Пустіть! Рятуйте бумаги!… Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду…(підбіга до печі.) Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки бидло!( Тихо плаче.)»
Поряд з наївним Мартином драматург змальовує хижака Трандальова. Це – людина без певної професії, якій чужі поняття порядності та гідності. Він прижився біля такого, як дворянин Красовський, і одночасно веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. Цей тип — продовження суспільної системи.
Образами дружини, дітей Мартина і наймитів драматург стверджує здорову народну мораль. Вони не цураються тяжкої роботі на землі, шанують народні традиції і звичаї.
В своєму творі Карпенко-Карий стверджує принципи правди, простоти та любові до свого народу. Сміх у п’єсі не нищівний, а аналітичний та співчутливий. Описані події по суті трагічні,проте подані у комічній формі.