Українська література реве, стогне і промовляє до нас речитативом надмогильних плачів. З епохи в епоху, із течії в течію смерть повертається до нас обличчям і ніколи спиною. Це й не дивно, адже мовчазна постать у каптурі вербалізує одне з наріжних питань людського існування, оприявлює страхи, надії та вірування. І література якнайкраще фіксує кожну зміну виразу мертвотного обличчя. Проте час від часу воно набуває іронічних рис, і тоді останній подих героїв відбувається не у славнім бою чи у флері благородної старості, а, наприклад, у калюжі. Тож ми вирішили скласти своєрідний український список премії Дарвіна, тобто відзнаки за безглузді смерті, який оцінюватиметься за до Омелька Кайдаша.
Максим Максимович — цільна та безпосередня натура, не «печорінського» типу. У нього «чудесна душа, зол оте серце». Бел у він любив як рідну дочку, по-родинному ставився до Печоріна. «Розумовий кругозір Максима Максимовича дуже обмежений, але причина цієї обмеженості не в його натурі, а в його розвитку»,— говорить Бєлінський. Спільна з Печоріним служба у фортеці — виняткова подія в житті Максима Максимовича. Усе життя він служить далеко від культурних центрів, це «старе немовля, добре, миле, людяне, недосвідчене у всьому, що виходило за тісний кругозір його поняття та досвіду». Максим Максимович, який на дійсній службі не знає нудьги, багато особливостей Печоріна називає «дивними» і готовий пояснити його душевну невдоволеність «модою». Сам Максим Максимович відрізняється від Печоріна добротою і терпимістю до людей. Цю рису Лермонтов уважав визначальною і властивою російському характеру: «Мене мимоволі вразила здатність росіянина пристосовуватись до звичаїв тих народів, серед яких йому трапляється жити; не знаю, варта осуду чи похвали ця властивість розуму, але вона доводить неймовірну його гнучкість і наявність того ясного здорового глузду, що прощає зло скрізь, де бачить його необхідність чи неможливість його знищення». Максим Максимович не втручається в почуття Печоріна, проте готовий по-лицарськи захищати високі моральні принципи. До Печоріна він прикипів усією душею. Цей образ не менш типовий, ніж Онєгін, Ленський та інші. Критик Бєлінський звертається до читачів: «Чи не правда, ви так звиклись з ним, так полюбили його, що ніколи вже не забудете його, а якщо зустрінете під грубою зовнішністю, під корою згрубілості від важкого та бідного життя — гаряче серце, під простою, міщанською мовою — теплоту душі, то напевно скажете: «Це Максим Максимович». І дай вам бог побільше зустріти на шляху вашого життя Максимів Максимовичів!». Значения образу Максима Максимовича у творі — У романі постійно лунає голос автора, який оцінює вчинки, думки та почуття свого героя. Він настроює читача на активне ставлення до Печоріна; читач повинен скласти власну думку про героя. Роль автора — до йому в цьому. Для цього Лермонтов користується різними прийомами непрямої характеристики. У повісті «Бела» ми бачимо Печоріна очима Максима Максимовича; у повісті «Максим Максимович» про нього розповідає автор. Досить вагомим є також прийом зіставлення різних характерів та поглядів на людину і світ. На відміну від Печоріна, Максим Максимович задоволений тим, що має, дивиться на світ з точки зору прагматика та реаліста.
Українська література реве, стогне і промовляє до нас речитативом надмогильних плачів. З епохи в епоху, із течії в течію смерть повертається до нас обличчям і ніколи спиною. Це й не дивно, адже мовчазна постать у каптурі вербалізує одне з наріжних питань людського існування, оприявлює страхи, надії та вірування. І література якнайкраще фіксує кожну зміну виразу мертвотного обличчя. Проте час від часу воно набуває іронічних рис, і тоді останній подих героїв відбувається не у славнім бою чи у флері благородної старості, а, наприклад, у калюжі. Тож ми вирішили скласти своєрідний український список премії Дарвіна, тобто відзнаки за безглузді смерті, який оцінюватиметься за до Омелька Кайдаша.
Объяснение: