Усмiшки, фейлетони, нариси Остапа Вишнi Ї це перлини в украïнськiй лiтературi. Поринаючи в свiт дотепноï мови, життєрадiсних героïв, народного гумору, веселого мисливського жарту, переживаєш чудовi хвилини естетичноï насолоди, вiдчуваєш, як свiтлiшає на душi та вiдлягає вiд серця. А вдивляючись у просте мудре обличчя письменника, думаєш спочатку, що йому легше жилося, бо вiн умiв у найжахливiшому вiднайти зернини смiху. Та якось я прочитала слова Остапа Вишнi: “Все життя гумористом! Господи! Збожеволiти можна вiд суму!” I такими гiркими та трагiчними вони менi здалися, що я вирiшила докладнiше ознайомитися з бiографiєю письменника. Дiзналася про 10 рокiв заслання, тяжку хворобу, загрозу розстрiлу, нелегке творче життя. Здоров’ям, спокоєм, приниженням людськоï гiдностi довелося платити данину Музi. Та все ж, як на мою думку, мав цей гуморист велике письменницьке щастяЇ визнання та любов свого народу. Його твори знали навiть неписьменнi, а за кiлькiстю видань та перевидань фейлетонiв, гуморесок в украïнськiй лiтературi Остаповi Вишнi, мабуть, немає рiвних. Читаючи “Зенiтку”, “Мисливськi усмiшки”, “Дещо з украïнознавства”, “Чухраïнцi”, дивуюся мудростi гумориста й глибинi фiлософського змiсту його творiв. Вражає письменницька майстернiсть: умiння в невеликiй новелi поєднати глибокий лiризм з простим жартом. Подобаються його свiжа дотепна мова, примовки, анекдоти. Остап Вишня Ї майстер пародiï, шаржу, травестiï. Ми звикли завжди вiдшукувати у фактах бiографiï великих людей щось доленосне. Остап Вишня з доброю усмiшкою, гумором розповiдає про своïх зовсiм звичайнiсiньких батькiв: “Батьки моï були, як узагалi батьки”. У такому ж тонi вiн згадує про свою освiту та книжки. “Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моïм життi, Ї це “Катехiзис” Фiларета. До чого противна книжка! Ще якби так Ї прочитав та й кинув, воно б нiчого, а то Ї напам’ять”. Та й письменником, якщо вiрити оповiдачевi (“Моя автобiографiя”), став тому, що квалiфiкацiï особливоï не мав, бухгалтерiï не знав, то й зробився Остапом Вишнею i почав писати. Такий простий, сповнений здорового глузду погляд на письменника-людину менi iмпонує. А вмiння його першим посмiятися над собою справляє дуже приємне враження на читача. Гумор, смiх можна вважати ознакою внутрiшньоï свободи людини. Очевидно, Вишня володiв секретом внутрiшньоï свободи, яку вiн зберiгав за всiх ситуацiй, свободи “вiд нечистоï” сили, своєï i чужоï. Тому в його душi жила не жовчна злiсть, а сонячний смiх.
Каторга - успадковане турками новогрецьке слово, що означа? загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами на каторги в кра?нах Середземномор'я брали рабiв, вiйськових бранцiв та злочинцiв, засуджених до найтяжчих робiт. Усiх цих нещасних приковували до лав або ж з'?днували одним суцiльним ланцюгом, пропущеним помiж забитими в кайдани ногами i примкнутим до кормово? i носово? перегородок мiцними хитромудрими замками. Тут, пiдстьобуванi батогами наглядачiв, веслярi беззмiнне сидiли бiля важких довгих весел, тут iли i спали, тут же часто божеволiли або помирали вiд виснаження i хвороб. Не було страшнiшо? неволi, нiж робота на каторзi. Тому i ввiйшло це слово майже у всi ?вропейськi мови як синонiм нелюдських мук, найтяжчого покарання. До весла невiльники були прикованi по тро?: скраю вiд проходу - Звенигора, посерединi - Спихальський, а Роман Во?нов сидiв третiм, бiля борту, в темному низькому закутку. Так ?х посаджено не випадково. Скраю держално весла ма? найбiльший хiд, тому сюди вибирали наймiцнiших невiльникiв, бо тут доводилося прикладати найбiльше сил. Арсен же виглядiв дужим, м'язистим молодиком. Крайнiм, як правило, найчастiше перепадало вiд наглядача: вони завжди на виду, i кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися вiд його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, i на плечi винуватого зi свистом падав замашний гарапник iз вимочено? в морськiй водi бичачо? шкури. Коли "Чорний дракон" з Босфору вийшов у море i заколивався на його могутнiх грудях, барабан на палубi забив надсаднiше й частiше. Це був знак гребти дужче, швидше. Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих туркiв-в'язнiв, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав: - Мiцнiше гребiть, паршивi свинi! Та разом усi - пiднiмай, опускай! Пiднiмай, опускай! Весла лiтали, мов крила птаха. Монотонне брязкотiли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: вiд свiтанку вже спливло кiлька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував i вистукував - там-та-там, там-та-там!.. Частiше, частiше!.. Вимагав, наказував - греби, греби! Скiльки ? сили в руках - греби! Iнакше...
Ї це перлини в украïнськiй лiтературi. Поринаючи в свiт дотепноï мови,
життєрадiсних героïв, народного гумору, веселого мисливського жарту,
переживаєш чудовi хвилини естетичноï насолоди, вiдчуваєш, як свiтлiшає на
душi та вiдлягає вiд серця. А вдивляючись у просте мудре обличчя письменника,
думаєш спочатку, що йому легше жилося, бо вiн умiв у найжахливiшому вiднайти
зернини смiху. Та якось я прочитала слова Остапа Вишнi: “Все життя гумористом!
Господи! Збожеволiти можна вiд суму!” I такими гiркими та трагiчними вони менi
здалися, що я вирiшила докладнiше ознайомитися з бiографiєю письменника. Дiзналася
про 10 рокiв заслання, тяжку хворобу, загрозу розстрiлу, нелегке творче життя.
Здоров’ям, спокоєм, приниженням людськоï гiдностi довелося платити данину
Музi. Та все ж, як на мою думку, мав цей гуморист велике письменницьке щастяЇ визнання та любов свого народу. Його твори знали навiть неписьменнi, а за
кiлькiстю видань та перевидань фейлетонiв, гуморесок в украïнськiй лiтературi
Остаповi Вишнi, мабуть, немає рiвних.
Читаючи “Зенiтку”, “Мисливськi усмiшки”, “Дещо з украïнознавства”,
“Чухраïнцi”, дивуюся мудростi гумориста й глибинi фiлософського змiсту його
творiв. Вражає письменницька майстернiсть: умiння в невеликiй новелi поєднати
глибокий лiризм з простим жартом. Подобаються його свiжа дотепна мова, примовки,
анекдоти. Остап Вишня
Ї майстер пародiï, шаржу, травестiï.
Ми звикли завжди вiдшукувати у фактах бiографiï великих людей щось доленосне.
Остап Вишня з доброю усмiшкою, гумором розповiдає про своïх зовсiм
звичайнiсiньких батькiв: “Батьки моï були, як узагалi батьки”. У такому ж
тонi вiн згадує про свою освiту та книжки. “Книга, що найсильнiше на мене враження
справила в моïм життi,
Ї це “Катехiзис” Фiларета. До чого противна книжка! Ще якби так
Ї прочитав та й кинув, воно б нiчого, а то
Ї напам’ять”. Та й письменником, якщо вiрити оповiдачевi (“Моя автобiографiя”),
став тому, що квалiфiкацiï особливоï не мав, бухгалтерiï не знав,
то й зробився Остапом Вишнею i почав писати. Такий простий, сповнений здорового
глузду погляд на письменника-людину менi iмпонує. А вмiння його першим посмiятися
над собою справляє дуже приємне враження на читача.
Гумор, смiх можна вважати ознакою внутрiшньоï свободи людини. Очевидно, Вишня
володiв секретом внутрiшньоï свободи, яку вiн зберiгав за всiх ситуацiй,
свободи “вiд нечистоï” сили, своєï i чужоï. Тому в його душi жила
не жовчна злiсть, а сонячний смiх.
Не було страшнiшо? неволi, нiж робота на каторзi. Тому i ввiйшло це слово майже у всi ?вропейськi мови як синонiм нелюдських мук, найтяжчого покарання.
До весла невiльники були прикованi по тро?: скраю вiд проходу - Звенигора, посерединi - Спихальський, а Роман Во?нов сидiв третiм, бiля борту, в темному низькому закутку.
Так ?х посаджено не випадково. Скраю держално весла ма? найбiльший хiд, тому сюди вибирали наймiцнiших невiльникiв, бо тут доводилося прикладати найбiльше сил. Арсен же виглядiв дужим, м'язистим молодиком.
Крайнiм, як правило, найчастiше перепадало вiд наглядача: вони завжди на виду, i кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися вiд його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, i на плечi винуватого зi свистом падав замашний гарапник iз вимочено? в морськiй водi бичачо? шкури.
Коли "Чорний дракон" з Босфору вийшов у море i заколивався на його могутнiх грудях, барабан на палубi забив надсаднiше й частiше. Це був знак гребти дужче, швидше.
Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих туркiв-в'язнiв, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:
- Мiцнiше гребiть, паршивi свинi! Та разом усi - пiднiмай, опускай! Пiднiмай, опускай!
Весла лiтали, мов крила птаха. Монотонне брязкотiли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: вiд свiтанку вже спливло кiлька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував i вистукував - там-та-там, там-та-там!.. Частiше, частiше!.. Вимагав, наказував - греби, греби! Скiльки ? сили в руках - греби! Iнакше...