Письмовый переказ по твору:
Одна з газет розповідала про якогось Мазура, який убив з рушниці трьох лелек. Навіщо вбив? А невідомо ні нам, ні, мабуть, йому самому. Нудно стало, взяв рушницю і стрелив. Тричі. У птахів, які споконвіку вважалися в українських селах недоторканними, священними. Я був ще зовсім малий, а вже знав — лелек зобижати не можна... Існували народні табу, переступати які було годі. Той, хто переступав їх, опинявся у конфлікті з народною мораллю...
Хочу зрозуміти, як мислить і чи взагалі мислить подібна до отого Мазура людина — людина з дуже маленької літери. Ось вона підняла рушницю, націлилася. Чи подумала при цьому —у що стріляє і навіщо? Якщо прокурор порушить судову справу і засідатиме суд, притягнутий до відповідальності, я певен цього, скаже по-дитячому безпорадно: «Я більше не буду...> Можливо, додасть: «А я не подумав...» ГГозіримо: не подумав. Але хіба від цього легше нам, якщо знаємо: людина може підняти рушницю, не подумавши? І ще гірше, якщо подумав, перш ніж стрелити. Стріляв він не в лелеку, стріляв у нашу з вами душу,
Ще на початку шістдесятих років я писав про загрозу егоїзму, егоцентризму. На жаль, я, мабуть, мав рацію. До останнього часу егоїст почувався досить непогано в нашому суспільному кліматі. Переконливі себелюбці, вони плодились, як гриби після дощу. Жили за принципами: добре лише те, що для мене добре. Або: роблю лише те, що хочу. І жодної думки про інтереси суспільства. І жодної думки про завтрашній день: доки живу, оце й моє, а що буде потім, мене не хвилює...
В одному з фантастичних оповідань розповідається про людину, яка випадково вбила метелика і викликала цим через багато тисячоліть великі суспільні катаклізми. Це оповідання і подібні йому застерігають людство: навіть найменші прояви егоїзму, безвідповідальності непередбачені за наслідками в часі й Г хто зна, можливо, стріляли на Дніпропетровщині не в птахів, ЯКИХ, на жаль, навіть закон як слід не охороняє... Що вже казати за безвідповідальних людей, палець яких —ял гашетці не старої рушниці, а ракети? Яка вона загрозлива сьогодні?!
«Знання та праця», був головним редактором журналу «Барвінок», потім —
Директором видавництва «Молодь».
А. Давидов створив для дітей багато книг — у тому числі і науково-художніх, де розповідається про життя природи. Перша книжечка «Ширшає виднокруг» вийшла
1967р., далі — «Сонячні вершники», «Без креслень і кельми», «Знай, люби, бережи», «Скарб» та ін. Збірка повістей та оповідань «Не так вже й тісно на землі» дістала високу відзнаку — премію Лесі Українки.
Твори А. Давидова приваблюють глибоким знанням природи, любов'ю до неї, а також розумінням внутрішнього світу дітей. Письменник прагне прищепити їм бажання вивчати світ рослин і тварин, берегти його. Він пише й про людські стосунки, про дитячі справи, пригоди, вчить шанувати сучасне й минуле.
Цікаве оповідання «Вдячність» із циклу «Таємниці старого дуба». Дуб, наче жива істота гає все, що діється навкруги, пригадує своє довге життя, піклується про жолуді, які продовжують його рід. Але у дубі — дупло, й пишатися серед дерев йому вже недовго... Та ось приїхали до лісу люди — вчитель з учнями, полікували стовбур, замазали дупло, обгородили. І тут дуб із вдячністю впізнає у старому вчителеві юнака, якого він порятував у роки війни від ворога.
Оповідання це близьке до казки, які теж пише А. Давидов. Краща з них — про
Озивайка, лісового хлопчика, який доглядає ліс, дружить з тими, хто любить
Природу.