В образі батька Михайлика Панаса Дем’яновича письменник втілив вікову селянську мудрість і доброту, що так характерна для звичайних, чемних трудівників-хліборобів. Все своє життя батько працював на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годувала, і зодягала, і на світі держала його і сім’ю.
Мати Михайлика Ганна Іванівна виступає у творі як найбільша захисниця краси. Вона здається справжньою жінкою-берегинею, яка й навчила Михайлика любити красу звичайного соняшника, ранкового туману, калини і вранішньої роси. Ганна Іванівна не вміла писати і читати, та книгами для неї були огород і сад, трави і квіти, хліб і поле. Вона хоч і жила усе життя в нестатках, ніколи не дорікала на свою долю. Вона дуже любила своє небагате господарство, свій садок, свій огород і своє село. Невтомна трудівниця, вона й сина свого привчила до праці, навчила у праці знаходити найвищу радість: «…Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин».
Т.г.шевченко ! досить було однієї людини, щоб врятувати цілий світ, цілу націю. остап вишня. доля карбувала його життя у формах трагічних. виявляється, один повсталий проти всіх може важити більше, аніж багато повсталих проти одного повстанець шевченко був гнівною мовою цілого поневоленого народу ; мовою колючою, як дріт, але правдивою та прозорою, як сльоза. мовою, в якій бурхлива епоха відлунювала в розлогих думах бандуристів — сама україна була потрощеною бандурою з обірваними струнами. разом з усією росією — булав ярмі царсько-кріпосницької системи. і яких же нелюдських сил треба було, щоб відкрити очі сліпому народові ! а він підняв його, пригнобленого та приниженого, розтоптаного із землі, указуючи на шлях та розплющуючи очі. поет прагнув розбудити пам’ять народу, нагадати про мужність і незалежність наших предків. він закликає нас подивитися на свою країну й «полюбити щирим серцем велику руїну». вимучений фізично, та не зламлений морально, шевченко навіть після заслання не зрікається україни, продовжуючи писати. існують закиди на те, що шевченко — атеїст, але він відстоює християнський ідеал згармонізованої людини, яка живе у згоді з собою : добре жить тому, чия душа і дума добро навчилася творить. про шевченка написано тисячі томів досліджень, та найпроникливішим шевченкознавцем був і залишається народ, про якого він писав; народ, який все це пережив. феномен шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття , наше минуле і нашу надію на майбутнє. для мене шевченко — це невичерпане натхнення, яке стане опорою для великих справ задля моєї україни !
В образі батька Михайлика Панаса Дем’яновича письменник втілив вікову селянську мудрість і доброту, що так характерна для звичайних, чемних трудівників-хліборобів. Все своє життя батько працював на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годувала, і зодягала, і на світі держала його і сім’ю.
Мати Михайлика Ганна Іванівна виступає у творі як найбільша захисниця краси. Вона здається справжньою жінкою-берегинею, яка й навчила Михайлика любити красу звичайного соняшника, ранкового туману, калини і вранішньої роси. Ганна Іванівна не вміла писати і читати, та книгами для неї були огород і сад, трави і квіти, хліб і поле. Вона хоч і жила усе життя в нестатках, ніколи не дорікала на свою долю. Вона дуже любила своє небагате господарство, свій садок, свій огород і своє село. Невтомна трудівниця, вона й сина свого привчила до праці, навчила у праці знаходити найвищу радість: «…Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин».