План до 6-го розділу "Тореадори з Васюківки"

Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею.
Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки.
Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь.
Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».

Ця драма наповнена народними піснями, які пам’ятають й досі: «віють вітри, віють буйні…», «сонце низенько, вечір близенько…», «гомін, гомін, гомін, гомін по діброві…», «ой під вишнею, під черешнею».                                                      і. котляревський намагався зробити комедію надзвичайно легкою для перегляду. на мою думку, йому чудово вдалось зробити це. я вважаю, що наталка є справжньою українською жінкою, бо «золото – не дівка! наградив бог терпилиху дочкою. окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір свою на світі держить». й справді, після смерті батька на наталчині плечі лягла тяжка відповідальність: піклуватися про себе й про свою стару матір. мені здається, ця дівчина дуже відповідальна й хазяйновита, адже «всі матері приміром ставлять її своїм дочкам.» крім того,   вона «так обезглузділа, що любить запропастившогося петра! ».   наталка настільки закохана у парубка, що навіть не погоджується вийти заміж за шанованого на селі возного, який має можливість забезпечити грошима   терпилиху із дочкою до кінця життя.   в образі дівчини поєдналися найкращі риси людини: щирість, життєрадісність, наполегливість, доброта і повага. і те, що полтавка все ж таки одружилася з петром є своєрідною винагородою за її відданість. мабуть, українська жінка стала справжнім символом україни, адже вона незрівнянна, неповторна, мудра і розсудлива. така, як наталка полтавка.