У старенького батька, якого звали Орел, був син-одинак і звали його Орликом. Виріс уже Орлик, у пір’я вбрався, й прийшов вже час на переходити власний хліб .
От батько йому і каже:
— Сину,летимо в поле за їжею.Я навчу тебе самостійності.Ти повинен уміти сам себе годувати.
— Не голодний я,тату. Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?
Засумував батько, але виду не подав. Мудрим був,вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся й полетів на поле сам сам.
Раптом до Орлика підповз степовий Вовк.
— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив слиньки.
— Ти хто такий, і що від тебе так тхне?
— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше і клацнув зубами. Йому дуже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.
— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.
— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!
— Як це? — роззявив дзьоба Орел.
— Все дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якусь їжу. Ось так твої крила можуть тебе годувати.
— Цікаво... А батько мені такого не казав.
— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, аби літати в ногу з часом.
— Гаразд, — погодилося Орля, не довго думаючи, бо в животі давно уже бурчало й дуже вже хотілося їсти.
— Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжі принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.
— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав вовк і помчав у бік поля.
Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.
Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.
— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.
Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.
Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.
Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.
Німецький поет Г. Гайне сказав: "Кожна людина — це неповторний світ. Під кожною могильною плитою — світова історія". Як на мене, наше завдання не зруйнувати цей світ, а спробувати розібратись у ньому.
Якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. Краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. І так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. Все це унікальний витвір природи. Саме так, ми — унікальний витвір. Розумієте — унікальний! Тобто неповторний по своїй суті, за своєю формою. Ми різні: ми по-різному сприймаємо обставини життя, по-різному на них реагуємо. Ми можемо бути адекватними і неадекватними, красивими і некрасивими, розумними і не дуже. Але є те, що нас об'єднує. Всі ми — люди, а основною ознакою людини є розуміння і всепрощення. Іноді нам здається, що всі люди навколо нас неприязні, вони не поділяють нашої точки зору, їм не подобається наш одяг, манера вести розмову тощо. Але ж озирніться! Всі ці люди — це ми з вами.
Кожна людина — неповторна! Тож давайте її сприймати саме як явище неординарне, давайте пробачати одне одному, довіряти. Давайте принаймні спробуємо бути терпимішими, адже всі ми діти матінки-природи. У всіх нас різні почуття, емоції, і не можна однозначно сказати, хто правий в тій чи іншій ситуації. Любімо одне одного, поважаймо. Нехай розквітнуть усі наші таланти, нехай кожна людина зрозуміє, що завдання життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити згідно із внутрішнім законом, законом справжньої людини.
У старенького батька, якого звали Орел, був син-одинак і звали його Орликом. Виріс уже Орлик, у пір’я вбрався, й прийшов вже час на переходити власний хліб .
От батько йому і каже:
— Сину,летимо в поле за їжею.Я навчу тебе самостійності.Ти повинен уміти сам себе годувати.
— Не голодний я,тату. Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?
Засумував батько, але виду не подав. Мудрим був,вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся й полетів на поле сам сам.
Раптом до Орлика підповз степовий Вовк.
— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив слиньки.
— Ти хто такий, і що від тебе так тхне?
— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше і клацнув зубами. Йому дуже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.
— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.
— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!
— Як це? — роззявив дзьоба Орел.
— Все дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якусь їжу. Ось так твої крила можуть тебе годувати.
— Цікаво... А батько мені такого не казав.
— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, аби літати в ногу з часом.
— Гаразд, — погодилося Орля, не довго думаючи, бо в животі давно уже бурчало й дуже вже хотілося їсти.
— Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжі принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.
— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав вовк і помчав у бік поля.
Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.
Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.
— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.
Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.
Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.
Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.
Німецький поет Г. Гайне сказав: "Кожна людина — це неповторний світ. Під кожною могильною плитою — світова історія". Як на мене, наше завдання не зруйнувати цей світ, а спробувати розібратись у ньому.
Якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. Краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. І так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. Все це унікальний витвір природи. Саме так, ми — унікальний витвір. Розумієте — унікальний! Тобто неповторний по своїй суті, за своєю формою. Ми різні: ми по-різному сприймаємо обставини життя, по-різному на них реагуємо. Ми можемо бути адекватними і неадекватними, красивими і некрасивими, розумними і не дуже. Але є те, що нас об'єднує. Всі ми — люди, а основною ознакою людини є розуміння і всепрощення. Іноді нам здається, що всі люди навколо нас неприязні, вони не поділяють нашої точки зору, їм не подобається наш одяг, манера вести розмову тощо. Але ж озирніться! Всі ці люди — це ми з вами.
Кожна людина — неповторна! Тож давайте її сприймати саме як явище неординарне, давайте пробачати одне одному, довіряти. Давайте принаймні спробуємо бути терпимішими, адже всі ми діти матінки-природи. У всіх нас різні почуття, емоції, і не можна однозначно сказати, хто правий в тій чи іншій ситуації. Любімо одне одного, поважаймо. Нехай розквітнуть усі наші таланти, нехай кожна людина зрозуміє, що завдання життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити згідно із внутрішнім законом, законом справжньої людини.