Ішов підпасок і тягнув позад себе батіг, потім хвацько стрельнув ним, сказавши дядькові Степану, що йому потрібен кінь для приводу. Шептало зіщулився від звуку батога, шарпнувся разом з іншими кіньми в закуток й гидливо підібрав губи, бо ненавидів табун, гурт і загорожі. Спочатку бригадні коні глузували з нього, потім самі стали його обходити.
Неприємна, знайома млявість — провісниця всяких прикростей — закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося 6 відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він — білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.
І все-таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!).
Шептало шукав виправдання конюхові — значить, він не міг інакше вчинити. Ще коли його, молодого й гордого, привчали до упряжі, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубців, він зрозумів, що люди рано чи пізно його зломлять, тому краще прикинутися покірним. Він не розумів деяких коней, котрі на кожному кроці намагалися суперечити, огризатися, адже цим нічого не досягнеш, окрім батога.
Шептало йде трохи ззаду й уявляє, що не його женуть на водопій, а він жене і табун, і конюха разом з ними. Він піднімає голову й ласкаво, заклично ірже. Але його тут же наздоганяє Степанів батіг і лайка. Образа була така несподівана, така болюча, що Шептала охопив відчай. Він побачив своє підневільне, принизливе становище без прикрас.Запах трав на косогорі нагадав Шепталові дитинство, як він біг за матір’ю лошам-стригунцем, як мати розповідала йому про його дідів-прадідів — гордих білих коней, що гарцювали в цирку.
Шептало навіть не став пити воду, хоч дуже хотів, і конюх це помітив, вилаяв його знову й сказав підпаскові загнуздати. Кінь раптом гостро відчув свою неволю. І коли хлопчак ударив його пужалном, він шарпнувся, вирвав повід, звівся на задні ноги, потім опустився і помчався в лугову синь. Тепер він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки.
Шептало легко й вільно біг. Не було ні хомута, ні голобель, ніхто його не смикав. Він качався у траві, плавав у річці, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерізала блискавка, і раптом Шептало побачив у воді себе — прекрасного білого коня. Це його засмутило: протягом усього життя в конюшні він обманював себе, бо давно "же був не білим, а бруднувато-сірим, попелястим конем, ось чому Степан і насмілився хльоскати його батогом. Шепталові раптом захотілося почути голос конюха. Хай він буває інколи злим, але ж при службі, та ще з такими кіньми, як у них, з ким не буває. Шептило побіг до конюшні і, згадавши, що він досі білий, викачався в калюжі. Навіщо виділятися? Нікому й нічого цим не доведеш. Краще прикинутися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє перешумить, з конюхом вони порозуміються, недаремно ж білим коням дано розум.
Шептало підбіг до зачиненої загорожі, встромив голову між жердин і задрімав.
Климко рано став дорослим не лише від болю й страху, а й від почуття відповідальності – і за себе, і за інших, завдяки товариській солідарності, яка за окупації виявляється зовсім не так, як у мирних дитячих заняттях.
Він міг, наприклад, „пересидіти” окупацію у своєму закутку (з до друзів пристосованому до життя службовому при шахтному приміщенні), куди німці й не зазирали, і від голоду йому б земляки вмерти не дали б. Але могла загинути новонароджена донечка Наталі Миколаївни, бо в матері пропало молоко, - і Климко не став дожидати, що хтось – ну, хоча б дід Зульфата – рятував її.
Саме рішення Климка заради цього пуститися в таку небезпечну дорогу – вже є подвигом. Але він про таке й не думає. Кожен крок його по життю, включаючи й останній, - простий і природний, як дихання... В цьому полягае його доброта, чуйность, турбота про рідних. Климко змушений нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймає вразливо і болісно переживає будь – який прояв наруги над людиною, виявляє особливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнє до . За цей жест співчуття людині в біді ворог виніс йому нещадний вирок.
Объяснение:
Ішов підпасок і тягнув позад себе батіг, потім хвацько стрельнув ним, сказавши дядькові Степану, що йому потрібен кінь для приводу. Шептало зіщулився від звуку батога, шарпнувся разом з іншими кіньми в закуток й гидливо підібрав губи, бо ненавидів табун, гурт і загорожі. Спочатку бригадні коні глузували з нього, потім самі стали його обходити.
Неприємна, знайома млявість — провісниця всяких прикростей — закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося 6 відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він — білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.
І все-таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!).
Шептало шукав виправдання конюхові — значить, він не міг інакше вчинити. Ще коли його, молодого й гордого, привчали до упряжі, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубців, він зрозумів, що люди рано чи пізно його зломлять, тому краще прикинутися покірним. Він не розумів деяких коней, котрі на кожному кроці намагалися суперечити, огризатися, адже цим нічого не досягнеш, окрім батога.
Шептало йде трохи ззаду й уявляє, що не його женуть на водопій, а він жене і табун, і конюха разом з ними. Він піднімає голову й ласкаво, заклично ірже. Але його тут же наздоганяє Степанів батіг і лайка. Образа була така несподівана, така болюча, що Шептала охопив відчай. Він побачив своє підневільне, принизливе становище без прикрас.Запах трав на косогорі нагадав Шепталові дитинство, як він біг за матір’ю лошам-стригунцем, як мати розповідала йому про його дідів-прадідів — гордих білих коней, що гарцювали в цирку.
Шептало навіть не став пити воду, хоч дуже хотів, і конюх це помітив, вилаяв його знову й сказав підпаскові загнуздати. Кінь раптом гостро відчув свою неволю. І коли хлопчак ударив його пужалном, він шарпнувся, вирвав повід, звівся на задні ноги, потім опустився і помчався в лугову синь. Тепер він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки.
Шептало легко й вільно біг. Не було ні хомута, ні голобель, ніхто його не смикав. Він качався у траві, плавав у річці, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерізала блискавка, і раптом Шептало побачив у воді себе — прекрасного білого коня. Це його засмутило: протягом усього життя в конюшні він обманював себе, бо давно "же був не білим, а бруднувато-сірим, попелястим конем, ось чому Степан і насмілився хльоскати його батогом. Шепталові раптом захотілося почути голос конюха. Хай він буває інколи злим, але ж при службі, та ще з такими кіньми, як у них, з ким не буває. Шептило побіг до конюшні і, згадавши, що він досі білий, викачався в калюжі. Навіщо виділятися? Нікому й нічого цим не доведеш. Краще прикинутися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє перешумить, з конюхом вони порозуміються, недаремно ж білим коням дано розум.
Шептало підбіг до зачиненої загорожі, встромив голову між жердин і задрімав.
Климко рано став дорослим не лише від болю й страху, а й від почуття відповідальності – і за себе, і за інших, завдяки товариській солідарності, яка за окупації виявляється зовсім не так, як у мирних дитячих заняттях.
Він міг, наприклад, „пересидіти” окупацію у своєму закутку (з до друзів пристосованому до життя службовому при шахтному приміщенні), куди німці й не зазирали, і від голоду йому б земляки вмерти не дали б. Але могла загинути новонароджена донечка Наталі Миколаївни, бо в матері пропало молоко, - і Климко не став дожидати, що хтось – ну, хоча б дід Зульфата – рятував її.
Саме рішення Климка заради цього пуститися в таку небезпечну дорогу – вже є подвигом. Але він про таке й не думає. Кожен крок його по життю, включаючи й останній, - простий і природний, як дихання... В цьому полягае його доброта, чуйность, турбота про рідних. Климко змушений нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймає вразливо і болісно переживає будь – який прояв наруги над людиною, виявляє особливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнє до . За цей жест співчуття людині в біді ворог виніс йому нещадний вирок.
Объяснение: