По Яновському «Майстер корабля» 1 «А тепер, Дружочок, найбільше й найголовні- ше я хочу сказати: я побачила Богдана. Уяви собі порожній берег, безконечний пісок. Море набігає на берег I шумить пустельно й за- думливо. На піску, розпластавшися, лежить людина. Обличчя ї я не бачу крізь туман. Тут змішуються риси Богданай iталійського красеня я падаю йому в обiйми, відчуваю його холодну шию- ні, це ліхтар на плоші біля мого дому,-i плачу, плачу»
2 «Моя мати вродила мене сиротою. А вродив- ши- вмерла. Мене поклали у ночви-обмити гріхи, Сліпі мої очі витерли мокрою солоною пелюшкою та повивачем. Кілька крапель сол! посолили купіль: у перше купання я обзнайо- мився з солоною водою. Далі я спробував уто- нути, бо сусідка відвернулася до моеї доброї матері. Поmiм ціле свое життя я невпинно mопився. Після ночов я спробував загинути в калюжі, коли вже вивчився плавати навси- дячки по землі й заглядав до калюжі, як до дзеркала. Школярем я тонув у криниці, куди я заліз був видирати горобині яйця й горо- бенят. Долі -я побудував собі на степовому ставку пліт з очерету й заходився пекти по- серед ставка картоплю на тій крихтi землі, яку я взяв на пліт. Mій корабель ізгорів, а я знову тонув»
3 «Творець Галатеї закохався. Яка стара істо- рія. "Вона любить матроса", вартий матроса", "Вона моя!" -закричав я. "Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися 1ї часи. Ви розбудили в ній волю перемогти свое вчорашне, і вона тепер іде в обійми матроса, як хмарка пливе за обрій"»
4 «... Хазяїн трамбака біжить теж і швидко mym буде. У мене ноги проворніші. Бачите, я взнала від однієї людини, що в трюмі покла- дено спеціальний гніт, який, догорівши до сір- ників і клоччя, мусить запалити трюм. Ні, я не скажу, звідки я взнала.»
Персонаж:
А Поля
Б То-ма-кі
В Тайах
Г Богдан
д Майк
юдям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
Найбільше з усіх прочитаних мною творів двох цих автором мене вразив твір «Планетник» від Бориса Харчука. У ньому розповідається дивовижна історія того, як природа-мати нагородила хлопчика надприродними здібностями, завдяки яким він зміг налагодити власне спілкування з природою, навчитися отримувати з неї користь. Але, на превеликий жаль, використовувати свій природний дар на благо людей Планетник так і не зміг. Злі і дурні люди розцінили його здатність змінювати погоду, спілкуватися з тваринами тощо як співпраця з силами зла, з самим дияволом. Через це Планетник був змушений зникнути, він так і не зміг навчитися приносити користь людям. Борис Харчук зміг показати всім своїм читачам, яким чином природа може обдарувати людину, дати їй все, щоб він був успішним у своїй взаємодії з навколишнім середовищем і міг витягати з неї користь, не завдаючи при цьому їй шкоди. На жаль, сучасні люди поки що не слухалися завітів українського письменника і шкодять природі-матері.
Досить трепетно ставився до природи й Євген Гуцало. Це відомо мені як по його біографії, так і за переліком його творів. Одним з прочитаних мною творів став «Олень Август». Так, в ньому не міститься велика кількість описів природи, але є певний натяк на те, що мати-природа людині приносить велику користь. В уяві маленького хлопчика, який мріяв зняти свій власний фільм, велику роль грали описи природи – рослин, тварин. Без них головний напевно не зміг би уявити все настільки барвисто, якби не був натхненний на це природою.
Завдяки українським письменникам ми можемо постійно переконуватися в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.
За що люди люблять зиму? Звичайно, за красу зимової природи – засніжені вулиці й дерева, малюнки на вікнах, сліпуче сонце, що відбивається від льодяної поверхні річок... Я народився і все життя провів у місті, і навіть тут зима відчутно прикрашає звичні вулиці й сірі багатоповерхівки. Сніг ховає під собою всі негарні речі, що є у великих містах – не дуже чисті узбіччя, ями на дорогах, електричні стовпи, непоказні будівлі тощо.
Проте найбільше враження справляє зима у лісі, яку я, нажаль, бачив тільки на фотографіях – календарях та картках. Серед них мені більш за все подобаються такі: височенні ялинки, вкриті пухким снігом, велично стоять на схилі блакитних гір, а крізь їхні віти пробиваються проміні сонця, що заходить. Небо низьке й прикрите хмарами, проте неповністю, і місцями видно клаптики ясного блакитного неба. Відчувається такий безмежний спокій, велична краса, здається, навіть, що ти відчуваєш морозне повітря. Снігу там, мабуть, по пояс, він товстих килимом покриває землю, та під ним вгадуються непевні обриси низьких кущів, великого каміння, повалених дерев.
На кожній вітці кожної ялини лежить сніг, ніби домальований пензлем художника, і прозоре повітря має блакитний відтінок. Кудись вдаль веде широка розкатана дорога, на якій цілими годинами не видно жодної автівки, жодного подорожнього, а по узбіччях цілі кучугури снігу.
Такий зимовий пейзаж ніби за до подорожі – ставай на лижі та вперед! Або сідай у авто та насолоджуйся чарівною природою, бери фотокамеру та збережи цю зимову красу назавжди