ПОЧЕМУ ВЫ НЕ МНЕ МНЕ
Людина має безліч чеснот: доброту, щедрість, чуйність, уміння співчувати і любити . Усі вони засновані на любові людини до людини та людини до природи. І є ще така щиросердечна якість, як милосердя. Для того щоб бути милосердним, потрібно вміти прощати та бути щирим гуманістом. Тому що споконвічно милосердя було проявом великодушності до переможеного. Герої оповідання «Лось» яскраво демонструють нам це, але по-різному: брати мають усі ці чесноти, незважаючи на юний вік та відсутність життєвого досвіду, а Шпичак — зовсім позбавлений цих якостей.
У творі зображено дивовижний світ заповідної природи, ще не зіпсованої людиною. Саме тому Лось почувається тут, як удома. У заповідниках люди зустрічаються рідко — це здебільшого туристи, які хочуть помилуватися красою природи або мисливці, які нелегально полюють на тварин. І якщо перші не становлять ніякої загрози, то другі, часом, стають справжніми ворогами дикої природи.
2. Охарактеризувати дійових осіб твору (записати в зошити). Для до можете скористатися поданим нижче матеріалом.
Характеристика дійових осіб оповідання "Лось"
1) Лось. (У оповіданні зображено лося – наполегливого, цілеспрямованого, сильного духом, який вміє боротися з небезпекою. Він не очікує від людей небезпеки, адже його підгодовують, навіть якось мисливці врятували від вовків.)
2) Брати. (У оповіданні образи хлопчиків уособлюють добро, милосердя, чуйність, небайдужість, любов до усього живого, справедливість, гуманізм. Вони відважно, але й обережно кидаються на до тварині. )
3) Шпичак. (Дядько Шпичак чинить планомірне зло, він бездушний, хитрий, улесливий, жорстокий, брехливий. Його зовсім не лякає страшний злочин, він лише боїться відповідальності перед людьми, а не перед своєю совістю.)
Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.
Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.
Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?
Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
Крити́чний реалі́зм — термін, яким в радянському літературознавстві позначався реалізм XIX сторіччя. Прикметник «критичний» був запроваджений Максимом Горьким для «обґрунтування» появи нового стилю — так званого «соціалістичного реалізму», засновником якого вважали самого Горького.
Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи. Реалізм створює типові характери за типових обставин.
Критичний реалізм народився насамперед в Англії та у Франції. Його представниками були такі письменники, як Стендаль, О. Бальзак, В. Скотт, Ч. Діккенс. Найбільшого розвитку критичний реалізм набув у літературі XIX ст. У російській літературі його виразниками були М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов та ін.