Чому лелеча любов безкорислива як всяка батькiвська любов? ⇒Лелеки - щирі та вірні батьки. Вони дуже пильно наглядають за своїми дітками. Як і люди, вони дбають про своїх пташенят, добре годують їх та опікають. Наприклад, якщо починається дощ, лелека ніколи не покине своє дитинча. Вона стане оберігати його від сильних та морозних крапельок. Батьківська турбота про своїх немовлят є щирою та безкорисливою, адже вона йде від серця. Ніколи батьки не чекають нічого навзаєм, а допомагають виключно для блага дитини.
Родичі, рід, народ... Всі ми з цих слів, бо ми — українці. Ми одного роду, і створила природа цей рід щирим серцем, щирим душею, розважливим, терплячим, дружелюбним і мирним у ставленні до інших народів, із працелюбними руками. Ми ніколи не були забродами, завойовниками, наші руки не осквернив загарбницький меч, наша совість не заплямована пожежами, руїнами, чиїмись сльозами, пригніченням людської гідності, смертю. Якщо й брали до рук зброю, то лише для того, щоб захищати свій рідний край.
Ми великий народ, але ніколи цим не хизувалися і завжди поважали чужу волю й незалежність, ніколи не ступали за чужий поріг незваними гостями. Якби-то так ставилися і до нас. Якби-то...
Чи є ще у світі такий великий і стражденний народ? Вся наша історія — це постійна присутність у нашому домі незваних гостей-грабіжників: половців, печенігів, татарів, німців, турків, поляків, сильного північного сусіда.
Древній, обікрадений народе!
Над тобою в розбій.
Всі хотіли запрягти в ярмо і поганяли нагайкою тебе, мій народе, на твоїй же неосяжній і родючій землі. Але "то не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ше степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги..."
Вільний дух народу постійно тлів під попелом неволі, а коли вже було зовсім несила терпіти, спалахувало полум'я непокори і помсти. Горіло воно в часи Коліївщини, на Запорозькій Січі, під Берестечком, Пиловцями, Корсунем, Жовтими Водами.
Тебе, мій народе, постійно зневажали сильніші за тебе, знущалися, мордували, катували, хотіли вирвати язик — твою мову. Тебе взагалі не хотіли помічати, глумливо називаючи твоїх синів і дочок зневажливим і принизливим словом "малороси". Триста з лишком літ конав ти, рідний мій народе, в кайданах. І багато твоїх дітей продалися, хто за що: за горілку, за чин, а хто, щоб просто вижити.
Та були в тебе славні сини, хто не хотів бути рабом, не вмів і не хотів цілувати чийсь чобіт, не вмів стояти на колінах з покірно похиленою головою, чиїм девізом були слова:
Родичі, рід, народ... Всі ми з цих слів, бо ми — українці. Ми одного роду, і створила природа цей рід щирим серцем, щирим душею, розважливим, терплячим, дружелюбним і мирним у ставленні до інших народів, із працелюбними руками. Ми ніколи не були забродами, завойовниками, наші руки не осквернив загарбницький меч, наша совість не заплямована пожежами, руїнами, чиїмись сльозами, пригніченням людської гідності, смертю. Якщо й брали до рук зброю, то лише для того, щоб захищати свій рідний край.
Ми великий народ, але ніколи цим не хизувалися і завжди поважали чужу волю й незалежність, ніколи не ступали за чужий поріг незваними гостями. Якби-то так ставилися і до нас. Якби-то...
Чи є ще у світі такий великий і стражденний народ? Вся наша історія — це постійна присутність у нашому домі незваних гостей-грабіжників: половців, печенігів, татарів, німців, турків, поляків, сильного північного сусіда.
Древній, обікрадений народе!
Над тобою в розбій.
Всі хотіли запрягти в ярмо і поганяли нагайкою тебе, мій народе, на твоїй же неосяжній і родючій землі. Але "то не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ше степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги..."
Вільний дух народу постійно тлів під попелом неволі, а коли вже було зовсім несила терпіти, спалахувало полум'я непокори і помсти. Горіло воно в часи Коліївщини, на Запорозькій Січі, під Берестечком, Пиловцями, Корсунем, Жовтими Водами.
Тебе, мій народе, постійно зневажали сильніші за тебе, знущалися, мордували, катували, хотіли вирвати язик — твою мову. Тебе взагалі не хотіли помічати, глумливо називаючи твоїх синів і дочок зневажливим і принизливим словом "малороси". Триста з лишком літ конав ти, рідний мій народе, в кайданах. І багато твоїх дітей продалися, хто за що: за горілку, за чин, а хто, щоб просто вижити.
Та були в тебе славні сини, хто не хотів бути рабом, не вмів і не хотів цілувати чийсь чобіт, не вмів стояти на колінах з покірно похиленою головою, чиїм девізом були слова:
Прокляття, хто муки Вітчизни забуде!
Хай проклят, хто жив, як осот!
Зітрем в порох нечисть — щасливими будем!
Не раб український народ!