Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.
Твір на тему: «Можна все на світі вибирати, вибрати не можна тільки Батьківщину»
У кожного справжнього поета є своя власна Муза, яка надихає його на творчість. Була своя Муза і у Василя Симоненка — Муза рідного краю. Вона «материнською доброю ласкою» заглядала поетові в очі, колисковою піснею пливла до серця, прилітала до митця на білокрилих лебедях, нашіптувала поезії, в яких головним був образ рідної України:
«Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу» — так віддано писав В. Симоненко про свою Батьківщину.
Читаючі вірші В. Симоненка, розумієш, скільки в серці поета було любові до рідної землі, яка виливалася у нього в прекрасні поезії. Талановитий митець завжди був поряд з Україною: і під час радощів, і в часи скрути він захоплювався рідною землею і рідним народом. Він не міг мовчати гаючи, як перед очима стоїть образ Батьківщини «з переораним чолом».
Поет бачив сенс свого життя у прагненні завжди бути вірним сином України, жити її радощами та болями, захищати її від зрадників та загарбників, дбати про добробут рідної країни і крокувати разом з нею у краще майбутнє. В. Симоненко не міг залишатися байдужим до того, що відбувалося в Україні і називав її матінкою. А будь-яка мати завжди потребує до своїх дітей.
В усі часи стелився і буде стелитися в далечині шлях, і завжди цим шляхом йтиме людина. Та куди б не вів цей шлях, людина завжди буде залишатися душею там, де вона його почала. Щоб не обирав розум, серце обов’язково буде вести до рідної домівки, до рідної землі, до місця, де починається життя і де найчастіше воно закінчується.
«Я живу тобою і для тебе.
Вийшов з тебе, в тебе перейду».
В. Симоненко зрісся з рідною Україною, пропустив її через себе, він був одержимий жагою лобові до Батьківщини. Мабуть, тому і залишився в її пам’яті навічно. Адже Вітчизну не можна обирати — це вона обирає тебе:
«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Кажуть, час усе лікує, несе у забуття усе гарне і погане, що було у минулому. Але забувається далеко не все. Не забуваються, наприклад, і рядки талановитого українського поета В. Симоненка, сповнені безкорисливої, всеосяжної любові до рідного краю. Їх не може стерти час, вони і сьогодні залишаються актуальними.
Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.
Твір на тему: «Можна все на світі вибирати, вибрати не можна тільки Батьківщину»
У кожного справжнього поета є своя власна Муза, яка надихає його на творчість. Була своя Муза і у Василя Симоненка — Муза рідного краю. Вона «материнською доброю ласкою» заглядала поетові в очі, колисковою піснею пливла до серця, прилітала до митця на білокрилих лебедях, нашіптувала поезії, в яких головним був образ рідної України:
«Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу» — так віддано писав В. Симоненко про свою Батьківщину.
Читаючі вірші В. Симоненка, розумієш, скільки в серці поета було любові до рідної землі, яка виливалася у нього в прекрасні поезії. Талановитий митець завжди був поряд з Україною: і під час радощів, і в часи скрути він захоплювався рідною землею і рідним народом. Він не міг мовчати гаючи, як перед очима стоїть образ Батьківщини «з переораним чолом».
Поет бачив сенс свого життя у прагненні завжди бути вірним сином України, жити її радощами та болями, захищати її від зрадників та загарбників, дбати про добробут рідної країни і крокувати разом з нею у краще майбутнє. В. Симоненко не міг залишатися байдужим до того, що відбувалося в Україні і називав її матінкою. А будь-яка мати завжди потребує до своїх дітей.
В усі часи стелився і буде стелитися в далечині шлях, і завжди цим шляхом йтиме людина. Та куди б не вів цей шлях, людина завжди буде залишатися душею там, де вона його почала. Щоб не обирав розум, серце обов’язково буде вести до рідної домівки, до рідної землі, до місця, де починається життя і де найчастіше воно закінчується.
«Я живу тобою і для тебе.
Вийшов з тебе, в тебе перейду».
В. Симоненко зрісся з рідною Україною, пропустив її через себе, він був одержимий жагою лобові до Батьківщини. Мабуть, тому і залишився в її пам’яті навічно. Адже Вітчизну не можна обирати — це вона обирає тебе:
«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Кажуть, час усе лікує, несе у забуття усе гарне і погане, що було у минулому. Але забувається далеко не все. Не забуваються, наприклад, і рядки талановитого українського поета В. Симоненка, сповнені безкорисливої, всеосяжної любові до рідного краю. Їх не може стерти час, вони і сьогодні залишаються актуальними.