На мою думку , саме людяність допомагає людині знайти друзів , роботу . Можливість виразити себе у суспільстві. По-перше , така якість , як людяність вона насправді дуже допомагає людині в житті. Взагалом без неї не можливо досягнути нічого. За відсутності людяності наше життя стане «сірим» буденним , ми перестанемо відчувати радість від оточуючих людей . Почнемо негативно ставитися до друзів і почнемо зневажати сім’єю . Прикладом цього може слугувати , твір Нечуя-Левицького «кайданків сім’я» . На мою думку у головних героїнь відсутня людяність - зовсім. Невістки не могли зменшитись, це прояв нелюдяності . По-друге , людяність може проявлятися не тільки до людей , а і до тварин , до природи . Так як людина найрозумніше творіння на Землі , вона повинна тримати все під контролем і берегти те , що має. Прикладом цього може слугувати журнал «Збережи природу» . Кожного дня вони друкують статті з новими досягненнями по збереженні природи і навколишнього світу . Отже, людяність це найголовніший фактор людини, який допомагає у досягненні мети , кар’єри .
Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.
I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.
Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо…
А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi!
Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..
А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi…
"Так-так-так", — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "Так-так-так".
За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар’ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?
— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем’ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.
— Життя? — дивуюсь я.
— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.
— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.
— Золотi, внучку, золотi.
— I як воно вiдмикає ними землю?
— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!
Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:
— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?
— Що, що, надзигльований? — мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.
Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно їх десь носить на шиї або ув’язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови.
— Дiду, а куди лебедi полетiли?
— На тихi води, на яснi зорi, — пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.
— "Так-так-так", — погоджується стара качка i ще раз одним оком поглядає вгору.
А я стою серед подвiр’я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.
I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?
По-перше , така якість , як людяність вона насправді дуже допомагає людині в житті. Взагалом без неї не можливо досягнути нічого. За відсутності людяності наше життя стане «сірим» буденним , ми перестанемо відчувати радість від оточуючих людей . Почнемо негативно ставитися до друзів і почнемо зневажати сім’єю .
Прикладом цього може слугувати , твір Нечуя-Левицького «кайданків сім’я» . На мою думку у головних героїнь відсутня людяність - зовсім. Невістки не могли зменшитись, це прояв нелюдяності .
По-друге , людяність може проявлятися не тільки до людей , а і до тварин , до природи . Так як людина найрозумніше творіння на Землі , вона повинна тримати все під контролем і берегти те , що має.
Прикладом цього може слугувати журнал «Збережи природу» . Кожного дня вони друкують статті з новими досягненнями по збереженні природи і навколишнього світу .
Отже, людяність це найголовніший фактор людини, який допомагає у досягненні мети , кар’єри .
Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.
I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.
Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо…
А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi!
Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..
А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi…
"Так-так-так", — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "Так-так-так".
За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар’ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?
— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем’ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.
— Життя? — дивуюсь я.
— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.
— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.
— Золотi, внучку, золотi.
— I як воно вiдмикає ними землю?
— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!
Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:
— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?
— Що, що, надзигльований? — мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.
Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно їх десь носить на шиї або ув’язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови.
— Дiду, а куди лебедi полетiли?
— На тихi води, на яснi зорi, — пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.
— "Так-так-так", — погоджується стара качка i ще раз одним оком поглядає вгору.
А я стою серед подвiр’я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.
I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?
Объяснение: