У літературному процесі XIX (на співставленні творів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та«Кайдашева сім'я» І. С. Нечуя-Левицького) сторіччя художнє повіствування здійснило еволюцію: його описові форми поступово перейшли у психологічне зображення дійсності, що відбилося на створенні глибоких і колоритних образів. Такі твори ми вже не просто читаємо, захоплюючись сюжетною колізією, а ніби пропускаємо через себе, проживаємо написане автором. Найбільший здобуток, одержаний від цих творів, полягає у тому, що вони збагачують нас своєю мудрістю, життєвим досвідом.
Коли ж сприймаєш твір за сюжетно-композиційною основою, то дуже часто характери героїв залишаються поза увагою, виникає відчуття зорового споглядання за подіями: ніби дивишся на картину, не проникаючи у внутрішній світ персонажів. Описові твори не дають можливості відчути духовний світ героїв, автора, психологічну роль пейзажів; вони майже не спонукають до глибоких власних роздумів.
З цього приводу доречно порівняти твори І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» та П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» У «Кайдашевій сім'ї» йдеться про велику родинно-побутову війну, якій не видно кінця-краю. Автор створив колоритні образи українських селян, майже не вдаючись при цьому до психологічних портретних деталей. Ми лише стежимо за контрастною поведінкою героїв кількох пар: Карпо — Лаврін, Мотря — Мелашка, свекруха — невістки, Лаврін — Омелько. Весь час ми гаємо за перебігом подій в одній родині, які за своїм гротеском нагадують мотиви фольклорних творів, що є, здебільшого, зразками описової форми.
Та вже у «Кайдашевій сім'ї», Нечуй-Левицький подекуди звертає нашу увагу на роздуми над психологічними деталями і мотивація вчинків, і виразний підтекст усихання груші, і виразність рис характерів, і порівняння картин природи із станом душі. Але при тому Нечуй-Левицький залишається все ж таки майстром повістевого літературного творення.
Розповідь Панаса Мирного тяжіє до аналізу ходу подій, у поєднанні зовнішньої драми і внутрішнього світу героя. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» кожний образ — це цілий світ зі своїми таємницями, шуканнями, відкриттями, болями. П. Мирний ставить своїм художнім завданням зображення життя як процесу формування особистості та її взаємодії з оточенням. Письменник намагається відшукати і показати нам причину життєвих колізій у самій людині, у її внутрішньому світі. Через це і образ Чіпки, і Христі, і Галі, й багатьох інших персонажів психологічно вмотивовані та зрозумілі нам. Ми неначе наближаємося до героя, разом із ним пірнаємо у вир його життя, а тому і сам твір сприймаємо гостріше, ближче до серця.
...Дослідники стверджують, що прогрес людства полягає у використанні та вдосконаленні психологічних технологій. Тому можна з великою ймовірністю допустити, що жанр психологічного твору має неосяжну перспективу розвитку.
Були co6i Дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі 6ІЛІ сорочки дає, а дурника вci лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у npoci сидить, у чорній сорочці, без штанів. Як дадуть, то й їсть, a нi, то він i голодує. Аж ось прийшла чутка, що так i так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя вci на обід, i хто построїть такий корабель, щоб лгтав, i приїде на тім кораблі за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться: — Піти б то, може, там де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матерк — Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося! Батько їх умовляє, мати їx умовляє... Hi! — Підемо, та й годі! Благоеловіть нас на дорогу. Cтapi, нічого робити, взяли поблагословили їx на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, пішли вони. А дурень сидить на печі та й co6i проситься: — Піду i я туди, куди брати пішли! — Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їять! — Hi, — каже, — не з'їять. Піду! Cтapi з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так нi! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть: — Ну йди, та щоб уже й не вертався i щоб не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він i пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса! — Здоро діду! — Здоров, сину! — Куди йдете, діду? А той каже: — Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди? — До царя на обід. — Xi6a ти, — питає дід, — yмієш зробити такий корабель, щоб сам літав? — Hi, — каже, — не вмію! — То й чого ж ти йдеш? — А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося. — Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі — Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. — Нічого, виймай! От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці БІЛІ, що він зроду й не їв таких: сказано, як у панів!
— Ну, що ж, — каже дід, — як його, не пивши, полуднувати? Чи немає тут у тебе в торбі горілки? — Де б то вона в мене взялась? Є тільки води пляшка! — Виймай! — каже. Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала! — От бач! — каже дід. От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже: — Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та й удар сокирою в де рево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді, — каже, — тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів. Дурень подякував дідові — і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс. От увійшов у ліс, підійшов до дерева . . .
У літературному процесі XIX (на співставленні творів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та«Кайдашева сім'я» І. С. Нечуя-Левицького) сторіччя художнє повіствування здійснило еволюцію: його описові форми поступово перейшли у психологічне зображення дійсності, що відбилося на створенні глибоких і колоритних образів. Такі твори ми вже не просто читаємо, захоплюючись сюжетною колізією, а ніби пропускаємо через себе, проживаємо написане автором. Найбільший здобуток, одержаний від цих творів, полягає у тому, що вони збагачують нас своєю мудрістю, життєвим досвідом.
Коли ж сприймаєш твір за сюжетно-композиційною основою, то дуже часто характери героїв залишаються поза увагою, виникає відчуття зорового споглядання за подіями: ніби дивишся на картину, не проникаючи у внутрішній світ персонажів. Описові твори не дають можливості відчути духовний світ героїв, автора, психологічну роль пейзажів; вони майже не спонукають до глибоких власних роздумів.
З цього приводу доречно порівняти твори І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» та П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» У «Кайдашевій сім'ї» йдеться про велику родинно-побутову війну, якій не видно кінця-краю. Автор створив колоритні образи українських селян, майже не вдаючись при цьому до психологічних портретних деталей. Ми лише стежимо за контрастною поведінкою героїв кількох пар: Карпо — Лаврін, Мотря — Мелашка, свекруха — невістки, Лаврін — Омелько. Весь час ми гаємо за перебігом подій в одній родині, які за своїм гротеском нагадують мотиви фольклорних творів, що є, здебільшого, зразками описової форми.
Та вже у «Кайдашевій сім'ї», Нечуй-Левицький подекуди звертає нашу увагу на роздуми над психологічними деталями і мотивація вчинків, і виразний підтекст усихання груші, і виразність рис характерів, і порівняння картин природи із станом душі. Але при тому Нечуй-Левицький залишається все ж таки майстром повістевого літературного творення.
Розповідь Панаса Мирного тяжіє до аналізу ходу подій, у поєднанні зовнішньої драми і внутрішнього світу героя. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» кожний образ — це цілий світ зі своїми таємницями, шуканнями, відкриттями, болями. П. Мирний ставить своїм художнім завданням зображення життя як процесу формування особистості та її взаємодії з оточенням. Письменник намагається відшукати і показати нам причину життєвих колізій у самій людині, у її внутрішньому світі. Через це і образ Чіпки, і Христі, і Галі, й багатьох інших персонажів психологічно вмотивовані та зрозумілі нам. Ми неначе наближаємося до героя, разом із ним пірнаємо у вир його життя, а тому і сам твір сприймаємо гостріше, ближче до серця.
...Дослідники стверджують, що прогрес людства полягає у використанні та вдосконаленні психологічних технологій. Тому можна з великою ймовірністю допустити, що жанр психологічного твору має неосяжну перспективу розвитку.
Були co6i Дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі 6ІЛІ сорочки дає, а дурника вci лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у npoci сидить, у чорній сорочці, без штанів. Як дадуть, то й їсть, a нi, то він i голодує. Аж ось прийшла чутка, що так i так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя вci на обід, i хто построїть такий корабель, щоб лгтав, i приїде на тім кораблі за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:
— Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матерк
— Підемо ми, — кажуть, — до царя на
обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їx умовляє... Hi!
— Підемо, та й годі! Благоеловіть нас на
дорогу.
Cтapi, нічого робити, взяли поблагословили їx на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, пішли вони.
А дурень сидить на печі та й co6i проситься:
— Піду i я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їять!
— Hi, — каже, — не з'їять. Піду!
Cтapi з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так нi! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну йди, та щоб уже й не вертався i щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він i пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!
— Здоро діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю.
А ти куди?
— До царя на обід.
— Xi6a ти, — питає дід, — yмієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Hi, — каже, — не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш
трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці БІЛІ, що він зроду й не їв таких: сказано, як у панів!
— Ну, що ж, — каже дід, — як його, не
пивши, полуднувати? Чи немає тут у тебе в
торбі горілки?
— Де б то вона в мене взялась? Є тільки
води пляшка!
— Виймай! — каже.
Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала!
— От бач! — каже дід.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс,
та підійди до дерева, та й удар сокирою в де
рево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж
поки тебе хто не розбудить. Тоді, — каже, —
тобі корабель збудується, а ти сідай на нього
й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі
бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові — і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева . . .