ответ:Гроші... Для когось вони відіграють важливу роль, хтось має скромні грошові потреби, але, звичайно, без грошей обійтись неможливо.
Любов до грошей — ось що об'єднує персонажів п'єси Карпенка-Карого "Сто тисяч". Герасим Калитка, сільський багатій, прагне на всьому заробити і наскладати якомога більше грошенят. Він жорстоко експлуатує наймитів, шкодує для них шматка хліба і поступово втрачає ознаки нормальної людини.
Мріє про гроші і кум Герасима Савка. Він гадає, що "без душі, мабуть, легше, як без грошей", тому навіть готовий продати душу чорту, аби розбагатіти. Куми стають компаньйонами у придбанні фальшивих грошей, бо Калитка сам боїться йти на махінації. Зв'язавшись із кумом, Калитка бачить страшні сни: "Снилось, що кум гроші однімав". А коли компаньйонам приходить час ділити гроші, в руках у Савки з'являється ніж, бо Герасим намагається обдурити його
Відомий в селі жартівник дядько Микола питає в Михайлика чого це він регочеться. Хлопчик питає, чому не можна сміятися, а дядько каже, що в пісний день (тобто, в той день, коли не можна їсти м"яса) реготати не можна. На що Михайлик відповідає, що він сьогодні вже їв м"ясо, бо мама пригодумала дуже смачну вепрятину. Ошелешений такою новиною дядько Микола питається звідки у них вепрятина. На що Михайлик з абсолютно серйозним виглядом підбріхує, що це так до їхньої свинки веприк з лісу унадився. Дядько Микола нарешті розкумекав, що хлопець жартує і починає реготати.
Пояснення:
— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погой-дуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус i мантачка.
— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.
— В пiсний день не можна.
— А я вже сьогоднi скоромину їв.
— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.
— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.
— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Мико-ла. — I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:
— Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.
— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.
— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:
— I де ж ви її доп'яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.
— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив бала-мутству. В кого ти тiльки вдався?
ответ:Гроші... Для когось вони відіграють важливу роль, хтось має скромні грошові потреби, але, звичайно, без грошей обійтись неможливо.
Любов до грошей — ось що об'єднує персонажів п'єси Карпенка-Карого "Сто тисяч". Герасим Калитка, сільський багатій, прагне на всьому заробити і наскладати якомога більше грошенят. Він жорстоко експлуатує наймитів, шкодує для них шматка хліба і поступово втрачає ознаки нормальної людини.
Мріє про гроші і кум Герасима Савка. Він гадає, що "без душі, мабуть, легше, як без грошей", тому навіть готовий продати душу чорту, аби розбагатіти. Куми стають компаньйонами у придбанні фальшивих грошей, бо Калитка сам боїться йти на махінації. Зв'язавшись із кумом, Калитка бачить страшні сни: "Снилось, що кум гроші однімав". А коли компаньйонам приходить час ділити гроші, в руках у Савки з'являється ніж, бо Герасим намагається обдурити його
Объяснение:
Відповідь:
Відомий в селі жартівник дядько Микола питає в Михайлика чого це він регочеться. Хлопчик питає, чому не можна сміятися, а дядько каже, що в пісний день (тобто, в той день, коли не можна їсти м"яса) реготати не можна. На що Михайлик відповідає, що він сьогодні вже їв м"ясо, бо мама пригодумала дуже смачну вепрятину. Ошелешений такою новиною дядько Микола питається звідки у них вепрятина. На що Михайлик з абсолютно серйозним виглядом підбріхує, що це так до їхньої свинки веприк з лісу унадився. Дядько Микола нарешті розкумекав, що хлопець жартує і починає реготати.
Пояснення:
— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погой-дуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус i мантачка.
— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.
— В пiсний день не можна.
— А я вже сьогоднi скоромину їв.
— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.
— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.
— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Мико-ла. — I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:
— Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.
— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.
— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:
— I де ж ви її доп'яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.
— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив бала-мутству. В кого ти тiльки вдався?