Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише перелічити такі з них, як "Тополя", "Причинна", "Слепая", "Відьма", "Сова", "Наймичка". Одним із вражаючих образів є образ довірливої Катерини із однойменної поеми.
Трагедія Катерини — це рядова, дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її... Чим? Вродою, лагідними словами, вогненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, "полюбила москалика, як знало серденько".
Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина, якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Батьки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання слухає чиїхось порад, навіть батьківських?
Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розповідає все, як повинно було статися. "Що я наробила!... " — кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір'ю, що "як мертва, на діл повалилась". Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.
Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче показати коханому сина — а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують душа не вміщає цього злочину — відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.
Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому
Того в'яжуть, того ріжуть.
Той сам себе губить.. .
Катерина — виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не залишилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та сина — офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:
А пан глянув.. . одвернувся.. .
Пізнав, препоганий,
пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята.. .
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.. .
Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано.. . Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!
Кожна людина - якщо вона людина, а не двонога тварина - у певний час замислюється про сенс життя людства у цілому і зокрема власного життя.
Для розумної істоти природно задаватися питанням навіщо вона живе. Ще більш природно для розумної істоти прагнути чогось більшого, ніж сите життя, наприклад, краси, добра та безсмертя.
Звісно, людина як істота є смертною, і з цим нічого не зробиш. Але ж людина може залишити після себе щось важливе: вона може написати книгу, намалювати картину, зробити відкриття, народити та виховати дітей... Все це залишиться на Землі після того, як людина піде з життя. Багато людей, які вже давно померли, залишаються у людській пам'яті, тобто вони не зникли.
Таким чином, прагнути чогось високого - це природне бажання людини. Тому, що людина - розумна істота, а не двонога тварина, що позбавлена пір'я, як тисячоліття тому назвав людину давньогрецький філософ Платон.
Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише перелічити такі з них, як "Тополя", "Причинна", "Слепая", "Відьма", "Сова", "Наймичка". Одним із вражаючих образів є образ довірливої Катерини із однойменної поеми.
Трагедія Катерини — це рядова, дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її... Чим? Вродою, лагідними словами, вогненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, "полюбила москалика, як знало серденько".
Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина, якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Батьки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання слухає чиїхось порад, навіть батьківських?
Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розповідає все, як повинно було статися. "Що я наробила!... " — кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір'ю, що "як мертва, на діл повалилась". Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.
Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче показати коханому сина — а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують душа не вміщає цього злочину — відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.
Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому
Того в'яжуть, того ріжуть.
Той сам себе губить.. .
Катерина — виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не залишилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та сина — офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:
А пан глянув.. . одвернувся.. .
Пізнав, препоганий,
пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята.. .
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.. .
Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано.. . Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!
Объяснение:
Відповідь:
Кожна людина - якщо вона людина, а не двонога тварина - у певний час замислюється про сенс життя людства у цілому і зокрема власного життя.
Для розумної істоти природно задаватися питанням навіщо вона живе. Ще більш природно для розумної істоти прагнути чогось більшого, ніж сите життя, наприклад, краси, добра та безсмертя.
Звісно, людина як істота є смертною, і з цим нічого не зробиш. Але ж людина може залишити після себе щось важливе: вона може написати книгу, намалювати картину, зробити відкриття, народити та виховати дітей... Все це залишиться на Землі після того, як людина піде з життя. Багато людей, які вже давно померли, залишаються у людській пам'яті, тобто вони не зникли.
Таким чином, прагнути чогось високого - це природне бажання людини. Тому, що людина - розумна істота, а не двонога тварина, що позбавлена пір'я, як тисячоліття тому назвав людину давньогрецький філософ Платон.
Пояснення: