Головною героїнею п'єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» є українська дівчина з Полтавщини початку 19 ст. -вродлива, працьовита, чесна, вірна в коханні, шаноблива до матері.
Наталка мужньо захищає свої почуття, людську гідність, погляди на кохання і родинне життя. Вона знає: коли бідна дівчина стане дружиною багатого, то «така жінка буде гірше наймички, буде кріпачкою». Звичайно, усі дівчата її середовища мріяли про щиру любов і свободу вибору чоловіка, але не всі могли відстояти свої права. Щодо цього, то Наталка виступає сильною особистістю.
Лише один крок, що суперечив її власним поглядам, Наталка зробила під впливом пошани до матері, а також тому, що не було певності, чи повернеться Петро, який один "Владів її душею". А якщо не Петро, то байдуже хто — тахтаулівський дячок-п'яничка, чи волосний писар-жевжик Скоробреха, чи возний. Душевний конфлікт дівчини полягає в тому, що в ній борються почуття кохання до Петра й обов’язку та пошани до матері.
Наталка — рішуча й смілива. Як тільки з’явився її коханий, вона одразу заявила: «Клянусь, що. окрім Петра, ні за ким не буду». Любов її така велика й чиста, що, незважаючи на сумніви Миколи і великодушне самозречення Петра, Наталка впевнена: «Возний мусить одступитися!» Тому така рішучість у її заяві возному: «... Коли Петро мій повернувся, то я не ваша, добродію». Коли ж возний погрожує судом і тюрмою, Наталка сміливо кидає всім в обличчя: «До цього силою ніхто мене не принудить...»
У цій сцені образ Наталки розкрито найглибше. Її розум, енергійність і наполегливість у боротьбі за своє щастя перемогли. В образі Наталки Полтавки Котляревський оспівав найкращі риси українок. їхню духовну красу.
По-своєму розуміє щастя доньки Терпилиха. Вважаючи, що робить Наталці добро («Чи я тобі, дочко, не добра желаю, коли кого зятем собі вибираю?»), насправді ж вона завдає своїй дитині сильного душевного болю. Але читач може зрозуміти бідолашну матір — єдиний вихід з «убожества» Терпилиха вбачає у відданні дочки заміж за багатого.
Наречений Наталки Петро — чесний, великодушний, здатний на самопожертву заради іншої людини. Наталку він любить «більше, як самого себе», «більше всього на світі». Щоб була щасливою Наталчина мати, він готовий повернути дане йому нареченою слово та ще й віддати всі зароблені за чотири роки гроші, аби возний ніколи не зміг кинути докору, що взяв бідну. Виборний, захоплюючись його благородством, каже: «Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!» Але Петро не такий наполегливий у досягненні мети, як його кохана. Потрапивши у складну житейську ситуацію, він відмовляється від боротьби за щастя, і лише твердість та рішучість нареченої врятовують його.
Через що наприкінці твору І. Нечуя-Левицького найчастіше сварилися сім’ї Карпа й Лавріна Кайдашів?
Наприкінці твору І. Нечуя-Левицького найчастіше сварилися сім’ї Карпа й Лавріна Кайдашів через худобу, що лізла в шкоду, за грушу. Родини почали не тільки розділ майна, а й нещасного деревця - груші. Як тільки плоди достигали, то усі бігли їх збирати. Через грушу навіть кликали священика, який зробив свій вирок - ділити плоди порівну. Сварки вмить закінчились, коли груша всохла. Тоді в обох садибах почалися мир та злагода.
Наталка мужньо захищає свої почуття, людську гідність, погляди на кохання і родинне життя. Вона знає: коли бідна дівчина стане дружиною багатого, то «така жінка буде гірше наймички, буде кріпачкою». Звичайно, усі дівчата її середовища мріяли про щиру любов і свободу вибору чоловіка, але не всі могли відстояти свої права. Щодо цього, то Наталка виступає сильною особистістю.
Лише один крок, що суперечив її власним поглядам, Наталка зробила під впливом пошани до матері, а також тому, що не було певності, чи повернеться Петро, який один "Владів її душею". А якщо не Петро, то байдуже хто — тахтаулівський дячок-п'яничка, чи волосний писар-жевжик Скоробреха, чи возний. Душевний конфлікт дівчини полягає в тому, що в ній борються почуття кохання до Петра й обов’язку та пошани до матері.
Наталка — рішуча й смілива. Як тільки з’явився її коханий, вона одразу заявила: «Клянусь, що. окрім Петра, ні за ким не буду». Любов її така велика й чиста, що, незважаючи на сумніви Миколи і великодушне самозречення Петра, Наталка впевнена: «Возний мусить одступитися!» Тому така рішучість у її заяві возному: «... Коли Петро мій повернувся, то я не ваша, добродію». Коли ж возний погрожує судом і тюрмою, Наталка сміливо кидає всім в обличчя: «До цього силою ніхто мене не принудить...»
У цій сцені образ Наталки розкрито найглибше. Її розум, енергійність і наполегливість у боротьбі за своє щастя перемогли. В образі Наталки Полтавки Котляревський оспівав найкращі риси українок. їхню духовну красу.
По-своєму розуміє щастя доньки Терпилиха. Вважаючи, що робить Наталці добро («Чи я тобі, дочко, не добра желаю, коли кого зятем собі вибираю?»), насправді ж вона завдає своїй дитині сильного душевного болю. Але читач може зрозуміти бідолашну матір — єдиний вихід з «убожества» Терпилиха вбачає у відданні дочки заміж за багатого.
Наречений Наталки Петро — чесний, великодушний, здатний на самопожертву заради іншої людини. Наталку він любить «більше, як самого себе», «більше всього на світі». Щоб була щасливою Наталчина мати, він готовий повернути дане йому нареченою слово та ще й віддати всі зароблені за чотири роки гроші, аби возний ніколи не зміг кинути докору, що взяв бідну. Виборний, захоплюючись його благородством, каже: «Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!» Але Петро не такий наполегливий у досягненні мети, як його кохана. Потрапивши у складну житейську ситуацію, він відмовляється від боротьби за щастя, і лише твердість та рішучість нареченої врятовують його.
Через що наприкінці твору І. Нечуя-Левицького найчастіше сварилися сім’ї Карпа й Лавріна Кайдашів?
Наприкінці твору І. Нечуя-Левицького найчастіше сварилися сім’ї Карпа й Лавріна Кайдашів через худобу, що лізла в шкоду, за грушу. Родини почали не тільки розділ майна, а й нещасного деревця - груші. Як тільки плоди достигали, то усі бігли їх збирати. Через грушу навіть кликали священика, який зробив свій вирок - ділити плоди порівну. Сварки вмить закінчились, коли груша всохла. Тоді в обох садибах почалися мир та злагода.