сократ, як відомо, був не просто філософом, але ще і прекрасним фізіономістом, він вмів визначати суть людини з її голосу, а також судити про характер і ділові можливості співрозмовника по його вмінню грамотно будувати мову, показувати себе, представляти своє я. тому він і просив кожного, хто хотів з ним познайомитися: “заговори зі мною…”! сьогодні, з повною на те підставою можна сказати, що античні зустрічі та бесіди сократа стали, свого роду, предтечею сучасних співбесід, які сповідують все те ж сократівське мірило: “яка людина, така і її мова”.
саме тому, спілкуючись з людьми і відкриваючи рот, пам’ятайте про те, що будь-який відступ від норм літературної вимови сприймається співрозмовниками як ознака недостатньої культури або відсутності освіти. адже бесіда – це контакт, в якому необхідно “себе показати”. до речі, не зайве при цьому згадати льолика з кінокомедії гайдая з його “летять качки… летять качки… ” – і наш іронічний сміх, викликаний безграмотною промовою неосвіченого радянського гангстера, що здавався таким собі вельми недалеким фонвізинським “недоуком”.
народна приказка – “язик мій – ворог мій” вже не одне століття застерігає нас від мовної нестриманості, помилок не тільки співрозмовника, але і того, хто не в ладах з фонетикою. подумати тільки! – тисячоліттями людина вчилася вимовляти звуки, безодню часу витратила на вивчення слів, але говорити грамотно вчиться досі.
далеко не кожен може сьогодні сказати: “язик мій – друг мій”. а в повсякденному житті нам не варто забувати, що спілкування, бесіда – це, насамперед, пізнання особистості, того самого образу “я”. і саме правильна вимова характеризує ступінь культури людини і її здатність “себе показати”.
ось чому вміння мислити і чітко висловлювати свою думку античному філософу бачилися, що називається, на кінчику язика: “заговори…”. як же правий – на століття – філософ-стоїк, як же нам підчас важко сприймати мову людини, густо приправлену помилками. це пов’язано з тим, що ми перестаємо розуміти сенс сказаного. наша увага перемикається на “неправильність” вимови. кілька років тому був поставлений цікавий експеримент. філологів, носіїв мови, попросили прослухати два записи, перший з яких містив прочитаний без єдиної фонетичної, але з деякими граматичними помилками німецький текст, а другий – ідеально складений граматично і лексично текст, спеціально прочитаний з помилками у вимові. німецькі фахівці не почули навмисно зроблених
граматичних помилок у першому тексті, зате відзначили велику кількість подібних у другому. і мені несподівано подумалося: якщо слово з легкої руки поета володимира маяковського названо “полководцем людської сили”, то вимова слова – поняття стратегічне, яке має далекосяжні наслідки.
культура мови – це наше володіння мовними нормами. це – лакмусовий папірець, за якого можна вивіряти загальну культуру людини. це – наш “соціальний” паспорт. саме від манери спілкування залежить те враження, яке ми справляємо на оточуючих. наша мова здатна не тільки притягувати співрозмовників, але і відштовхувати їх. повірте, авторитет мовця іноземною мовою з сильним акцентом знижується, навіть якщо той, хто слухає, не захоче в цьому зізнатися. всі сили співрозмовника йдуть на розуміння окремих слів, зміст же сказаного при цьому практично повністю вислизає. красива, відповідне нормам вимова, навпаки, викликає повагу з боку співрозмовника і полегшує процес спілкування.
мені б дуже хотілося, щоб ми все частіше чули в розмовах, бесідах і співбесідах музику українського слова, його неповторне і таку особливу вимову.
у повісті «тарас бульба» м. в. гоголь описує життя запорізьких козаків, їх боротьбу за свободу і незалежність.
одна з головних тем твору - тема вірності і зради. серед козаків любов до рідної землі, вірність військовому обов'язку, почуття товариськості шанувалися найважливішими якостями.
напередодні важкого бою наказний отаман тарас бульба говорить козакам: «немає уз святіше товариства». вірність цьому почуттю він проносить через все битви і випробування. у бою під дубно він не раз поспішав на виручку товаришам. в останні хвилини життя він думає не про муках, які йому належить винести на багатті, а про те, як врятуватися козакам. «вже вогонь піднімався над багаттям, захоплюючи його ноги», а очі старого полковника спалахнули радістю, тому що побачив він: козаки були вже на дністрі, «кулі сипалися на них зверху, але не діставали».
вірний своєму військовому обов'язку старший син тараса бульби остап. він хоробрий воїн, іеющій «виміряти всю небезпеку і всі положення справи». але в важкому бою «схваті- ись з остапом трохи не восьмеро разом» і взяли його в полон. до лобового місця полонені козаки, серед яких був і остап, «йшли не боязко, чи не похмуро, ніс якоюсь тихою гордістю». віра в справедливість своєї справи, за яке вони віддавали життя, надавала козакам сили, винести муки кари. остап звернувся до товаришів із закликом: «дай же боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! »
вірність рідній землі звучить в словах спливав кров'ю кукубенко: «нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми, і красується вічно улюблена христом руська земля!
беззавітно люблячи свою батьківщину, козаки зневажали зрадників. а як же боляче було тарасу, коли зрадником виявився його молодший син! андрій був хоробрим воїном. спостерігаючи за тим, які дива одним шаленим натиском своїм виробляв андрій, дивувався старий тарас і казав: «і це добрий - враг би не взяв його! - вояка! чи не остап, а добрий, добрий також вояка ». але молодого бульбу найбільше сама битва, а не мета, в ім'я якої вона велася. у битві він чув «чарівну музику куль і мечів», нісся, як «п'яний, в свисті куль, в шабельному блиску і у власному спеку». тому-то, коли андрія попросила про прекрасна полячка, він зрадив своїх товаришів і перейшов на бік ворога. для тараса цей вчинок сина був тяжким горем. старий полковник не може пробачити зради кому б то не було і вбиває андрія, кажучи при цьому: «я тебе породив, я тебе і вб'ю! »
любов до рідної землі, вірність своєму народові, почуття товариськості роблять козаків непереможними. своє захоплення запорожцями н. в. гоголь висловив такими словами: «та хіба знайдуться на світі такі вогні, муки і така сила, яка б пересилила російську силу! »
сократ, як відомо, був не просто філософом, але ще і прекрасним фізіономістом, він вмів визначати суть людини з її голосу, а також судити про характер і ділові можливості співрозмовника по його вмінню грамотно будувати мову, показувати себе, представляти своє я. тому він і просив кожного, хто хотів з ним познайомитися: “заговори зі мною…”! сьогодні, з повною на те підставою можна сказати, що античні зустрічі та бесіди сократа стали, свого роду, предтечею сучасних співбесід, які сповідують все те ж сократівське мірило: “яка людина, така і її мова”.
саме тому, спілкуючись з людьми і відкриваючи рот, пам’ятайте про те, що будь-який відступ від норм літературної вимови сприймається співрозмовниками як ознака недостатньої культури або відсутності освіти. адже бесіда – це контакт, в якому необхідно “себе показати”. до речі, не зайве при цьому згадати льолика з кінокомедії гайдая з його “летять качки… летять качки… ” – і наш іронічний сміх, викликаний безграмотною промовою неосвіченого радянського гангстера, що здавався таким собі вельми недалеким фонвізинським “недоуком”.
народна приказка – “язик мій – ворог мій” вже не одне століття застерігає нас від мовної нестриманості, помилок не тільки співрозмовника, але і того, хто не в ладах з фонетикою. подумати тільки! – тисячоліттями людина вчилася вимовляти звуки, безодню часу витратила на вивчення слів, але говорити грамотно вчиться досі.
далеко не кожен може сьогодні сказати: “язик мій – друг мій”. а в повсякденному житті нам не варто забувати, що спілкування, бесіда – це, насамперед, пізнання особистості, того самого образу “я”. і саме правильна вимова характеризує ступінь культури людини і її здатність “себе показати”.
ось чому вміння мислити і чітко висловлювати свою думку античному філософу бачилися, що називається, на кінчику язика: “заговори…”. як же правий – на століття – філософ-стоїк, як же нам підчас важко сприймати мову людини, густо приправлену помилками. це пов’язано з тим, що ми перестаємо розуміти сенс сказаного. наша увага перемикається на “неправильність” вимови. кілька років тому був поставлений цікавий експеримент. філологів, носіїв мови, попросили прослухати два записи, перший з яких містив прочитаний без єдиної фонетичної, але з деякими граматичними помилками німецький текст, а другий – ідеально складений граматично і лексично текст, спеціально прочитаний з помилками у вимові. німецькі фахівці не почули навмисно зроблених
граматичних помилок у першому тексті, зате відзначили велику кількість подібних у другому. і мені несподівано подумалося: якщо слово з легкої руки поета володимира маяковського названо “полководцем людської сили”, то вимова слова – поняття стратегічне, яке має далекосяжні наслідки.
культура мови – це наше володіння мовними нормами. це – лакмусовий папірець, за якого можна вивіряти загальну культуру людини. це – наш “соціальний” паспорт. саме від манери спілкування залежить те враження, яке ми справляємо на оточуючих. наша мова здатна не тільки притягувати співрозмовників, але і відштовхувати їх. повірте, авторитет мовця іноземною мовою з сильним акцентом знижується, навіть якщо той, хто слухає, не захоче в цьому зізнатися. всі сили співрозмовника йдуть на розуміння окремих слів, зміст же сказаного при цьому практично повністю вислизає. красива, відповідне нормам вимова, навпаки, викликає повагу з боку співрозмовника і полегшує процес спілкування.
мені б дуже хотілося, щоб ми все частіше чули в розмовах, бесідах і співбесідах музику українського слова, його неповторне і таку особливу вимову.
у повісті «тарас бульба» м. в. гоголь описує життя запорізьких козаків, їх боротьбу за свободу і незалежність.
одна з головних тем твору - тема вірності і зради. серед козаків любов до рідної землі, вірність військовому обов'язку, почуття товариськості шанувалися найважливішими якостями.
напередодні важкого бою наказний отаман тарас бульба говорить козакам: «немає уз святіше товариства». вірність цьому почуттю він проносить через все битви і випробування. у бою під дубно він не раз поспішав на виручку товаришам. в останні хвилини життя він думає не про муках, які йому належить винести на багатті, а про те, як врятуватися козакам. «вже вогонь піднімався над багаттям, захоплюючи його ноги», а очі старого полковника спалахнули радістю, тому що побачив він: козаки були вже на дністрі, «кулі сипалися на них зверху, але не діставали».
вірний своєму військовому обов'язку старший син тараса бульби остап. він хоробрий воїн, іеющій «виміряти всю небезпеку і всі положення справи». але в важкому бою «схваті- ись з остапом трохи не восьмеро разом» і взяли його в полон. до лобового місця полонені козаки, серед яких був і остап, «йшли не боязко, чи не похмуро, ніс якоюсь тихою гордістю». віра в справедливість своєї справи, за яке вони віддавали життя, надавала козакам сили, винести муки кари. остап звернувся до товаришів із закликом: «дай же боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! »
вірність рідній землі звучить в словах спливав кров'ю кукубенко: «нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми, і красується вічно улюблена христом руська земля!
беззавітно люблячи свою батьківщину, козаки зневажали зрадників. а як же боляче було тарасу, коли зрадником виявився його молодший син! андрій був хоробрим воїном. спостерігаючи за тим, які дива одним шаленим натиском своїм виробляв андрій, дивувався старий тарас і казав: «і це добрий - враг би не взяв його! - вояка! чи не остап, а добрий, добрий також вояка ». але молодого бульбу найбільше сама битва, а не мета, в ім'я якої вона велася. у битві він чув «чарівну музику куль і мечів», нісся, як «п'яний, в свисті куль, в шабельному блиску і у власному спеку». тому-то, коли андрія попросила про прекрасна полячка, він зрадив своїх товаришів і перейшов на бік ворога. для тараса цей вчинок сина був тяжким горем. старий полковник не може пробачити зради кому б то не було і вбиває андрія, кажучи при цьому: «я тебе породив, я тебе і вб'ю! »
любов до рідної землі, вірність своєму народові, почуття товариськості роблять козаків непереможними. своє захоплення запорожцями н. в. гоголь висловив такими словами: «та хіба знайдуться на світі такі вогні, муки і така сила, яка б пересилила російську силу! »