Рід літератури «Наша мова»: лірика (філософська, патріотична). Тема «Наша мова»: мотив мови як генетичного коду нації; висловлення почуття любові, пошани до рідної мови, яка проспівана у Пісні, записана у Літописі. Ідея «Наша мова»: уславлення ролі мови, її значущості в житті нашого народу; гордості українців за свою мову.

жанр: історична поема Основна думка: ми повинні пишатись героїчним минулим України та її синами-козаками, на чолі яких були такі мудрі керівники, як І. Підкова; вшановувати їх і пам’ятати. Художні засоби “Іван Підкова” • рефрен: «Було колись…»; • метафори: «ревіли гармати», «тіло лягло», «могили чорніють, … говорять», «лихо танцювало», «журба … кружала», «серце … спочине», «небо сонце криє», «море… стогне, виє», «лиман човни вкрили», «хвилі запінились», «море грає», «серце мліє», «човни стали»; • епітети: «біле тіло», «козацьке тіло», «синє море»; • порівняння: «могили …, як гори», «хвилі, як ті гори»; • звертання: «Ануже, хлоп’ята», «Грай же, море», «Добре, батьку, отамане»; • риторичні оклики: «А згадаймо!», «На байдаки!», «Ходім погуляти!», «Грай же, море!», «Поїдемо в гост вам!»; • риторичні запитання: «Де-то буть роботі?» Т. Шевченко у поемі оспівує Івана Підкову, сміливого отамана, що не раз очолював морські походи проти Туреччини. У поемі, що названа його іменем, цей козарлюга змальований мужнім, відчайдушним, досвідченим, справедливим, за що побратими дуже його шанують. Сміливість притаманна кожному із запорожців. «Синє море звірюкою то стогне, то виє», «кругом хвилі, як ті гори», так що не видно ні землі, ні неба, аж «серце мліє», а «козакам того тільки й треба» — розбурхана стихія звеселяє їхні серця, наснажує співати пісні, піднімає дух козацький перед походом на Царгород. Оспівуючи славні перемоги запорожців, Шевченко використовує рефрен «було колись»:. Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося: осталися Могили по полю. Могили ці — і свідки колись гучної слави, і водночас нагадування сучасникам, онукам запорозьких велетнів, що втрачене можна відновити, що такі люди, як Підкова, і зараз, напевно, є, бо дух народу незнищенний.

 В поемі «Євшан-зілля» достатня увага приділена постаті хана. Це людина високого титулу – багатий правитель серед половецького народу.  Вперше про хана згадується словами «тяжко віку доживати під вагою самотини». Звідки читач розуміє, що персонаж – уже стара людина.  Хан люблячий батько. Засмучений та зажурений без сина, «світ увесь йому здається без краси і без принади», бо вже декілька років його рідна дитина зростала  далеко на чужині. Та батько не втрачав надію.  Винахідливість та здогадливість змусили звернутися за до до гудця. У словах звучить ввічливість, повага до народного татарського співця, емоційність почуттів, мудрість. Також хан шанує звичаї свого народу. Просить заспівати синові рідну половецьку пісню «про життя привільне … та … вдачу молодецьку». Вважає, що пісня нагадає синові хана почуття обов'язку до народу, матері, батька.