РЕБЯТА , Андрій Чайковський, повість «За сестрою». Розділ VІІ. Тест
ІІ варіант
1.Павлусь разом із татарами їде в А івку Б Крим В Київ
2.Татарин нагодував його А фруктами Б солодощами В паляницею та молоком
3.Спілкуючись із татарами, Павлусь А більше слухав, ніж говорив Б вивчивши
татарські слова, послуговувався ними в розмові для вправи В розповів про себе
4.Між татарами Павлусь почував себе А комфортно, не знав, що між ними такі
добрячі люди бувають Б упевнено, спокійно В невпевнено, боязко
5.Татари купці запропонували хлопцеві А поміркувати над прийняттям їхньої
віри Б бути з ними, прийняти їхню віру, зректися хреста В залишитися жити в
Криму назавжди
6.Павлусь запитав, чи його теж продадуть у Криму на базарі, відповідь:
А добрих хлопців ніхто не продає, а держить при собі Б буде видно по
обставинах В ні, не можна людей своєї віри продавати: за це велика кара
7.Павлусь не хотів розлучатися з купцями тому, що А з ними безпечно, не
страшно, Б з ними веселіше В буде їздити по всьому Криму й відшукає сестру
8. Татари дуже здивувалися, коли Павлусь А був допитливим, добре співав
Б розмовляючи з чумаками, не просився викупити його та взяти додому
В проявляв інтерес до їхньої культури
9.Насправді Павлусь по дорозі в Крим А пильно придивлявся до всього,
намагався запам’ятати все те, по чому цю дорогу можна було б упізнати
Б був замкнутим, але дуже уважним В дуже сумував за рідним краєм
10. За Перекопом хлопчині стало А весело Б сумно В страшно
11.В оселі Сулеймана-ефенді Павлусь помітив А багато нового й невідомого
для себе Б багатьох людей, які говорять українською мовою В всі вікна нагорі
були заслонені густою дерев’яною решіткою
12.З турецьким паном Павлусь говорив А вільно, з посмішкою Б прямо й
відверто В без страху
13.Мустафа наказав потурнаку-наставнику А зухвалого хлопця випарити й до
конюхів дати Б не давати йому їсти В не спускати з Павлуся очей
14.Земляк Остап А розповів про особливості життя в домі Б дав гарні поради
В скинув з хлопця сорочку і помастив маззю рани після нагайки
15.У реченні «Він сидів на землі нерухомо, мов колода » автор використав
художній засіб А епітет Б метафору В порівняння
16.Висловіть власні враження про життя Павлуся в оселі турецького пана.
І на завершення — завжди вражаюча картина сонця, що заходить над рікою, залишаючи на воді золоту доріжку та свої відблиски. Ніби розколовся навпіл сонячний диск — одна частинка у небі, друга — на тихій гладіні води. Це сонячне золото заповнює душу, спонукає до творення добра та краси.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза