"Людина, яка не знає свого минулого, не варта майбутнього", - казав І. В. Гете. І це правда. Кожна поважаюча себе людина має знати свою історію - події давнини, літературні твори минулого, архіви, документи...Особливу увагу слід приділити саме літературі давніх часів, бо тільки так можна довідатися про подробиці подій, великих постатей тих часів, які описані правильною художньою мовою.Однією з таких літературних пам'яток є "Слово про Ігорів похід". Це безсмертний твір, написаний сучасником людей, про яких ідеться. "Слово..." розповідає про багатьох постатей давнини - князя Ігоря, його дружинників, князя Київського Святослава, князя Всеволода та ін. Але, на мою думку, особливе місце у творі займає образ Ярославни.Євфросинія Ярославна - дочка князя Ярослава Володимировича, друга дружина Ігоря. Вони одружились у 1184 році. Євфросинія була дуже закохана в Ігоря, але її щастя було недовгим, бо у 1185 р. Ігор пішов у похід на половців. Як же важко було Ярославні відпустити коханого, відірвати від серця, проводжати його, може, на вірну смерть! Та вона розуміла, що Ігор - князь, воїн, полководець. Вона мала змиритися з цим, мужньо тримаючись, дати приклад жінкам дружинників. З тривогою чекала княгиня вісток від коханого, як раділа його першим перемогам! Але прийшла страшна звістка - військо розбито, а її милий ладо у полоні. Княгиня не крилася зі своїм горем, вона вийшла на Путивлівський вал і в розпачі звернулася до сил природи. Вона звернулася до вітру : "Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі... ...На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли?!"Звернулася до Дніпра : "О мій Словутицю прекрасний, Моє ти ладо принеси..."Як же треба кохати свого чоловіка, щоб так відчайдушно й несамовито вимолювати йому життя не в людей - у природи! Ярославна готова зозулею, чайкою летіти в пекло, тільки щоб урятувати Ігоря! І, вже вимучившись благаннями, жінка звернулася до сонця :"Сонце присвятеє!На землю радість принесло... моєїТуги-нудьги не розвелоСпалив єси луги, степи,Спалив і князя, і дружину,Спали мене на самоті...Загинув ладо - я загину!"І природа ніби схаменулася від щирих заклинань, зглянулася на душевну красу цієї жінки.Образ Ярославни такий світлий, поетичний, найліричніший образ у "Слові..." Вона уособлення всіх жінок Русі, символ мужності, духовної стійкості та водночас жіночої слабкості, вірності й кохання.І по праву наших жінок можна назвати Ярославнами, бо цей образ ства узагальненим. Жінки, яким притаманні вірність, непокоєння долею рідної людини, здатність до самопожертви, ніжність, любов до всього живого, непереможна сила переконання словом - усі вони Ярославни. І дай, Боже, щоб такі чарівні жінки не перевелися на нашій землі!Олена Акульшина, м. Керч
В самій назві своєї надзвичайно поетичної повісті "Тіні забутих предків" Михайло Коцюбинський наголошує, що герої твору - наші предки, хоч і забуті. В центрі повісті перед нами постають Іван та Марічка. Це діти здавна ворогуючих родин. Іван змалку грає на сопілці і дуже любить природу. Він сприймає все, як казку, вірить у надзвичайне (може спілкуватися з мешканцями лісу, в т.ч. фантастичними). Марічка - тендітна дівчинка, яка чудово співає, і своїм чарівним голосом розтоплює кам'яне серце Івана. Діти закохуються. Вони дорослішають, росте їхнє кохання. Обоє вірять у вічність почуттів, але доля вирішує інакше... Коли помирає батько Івана, він мусить іти працювати найманим робітником. Під час його відсутності, Марічка гине в річці під час повені. Це зводить Івана з розуму і він лишає рідне село на довгих шість років. Повертаючись, парубок намагається почати нове життя - він займається господарством і навіть одружується. Але ж його серце проти. Він відвертається від новоспеченої дружини, та й взагалі, від людей. Врешті-решт, Іван теж трагічно гине. Його "забирає" лісова мавка під виглядом Марічки. Отже, герої повісті уособлюють собою справжнє кохання. Чисте, самодостатнє, вічне. Варто зазначити, що автор майстерно зображує фантастичну природу Карпат, використовуючи унікальні елементи гуцульського фольклору.
В центрі повісті перед нами постають Іван та Марічка. Це діти здавна ворогуючих родин.
Іван змалку грає на сопілці і дуже любить природу. Він сприймає все, як казку, вірить у надзвичайне (може спілкуватися з мешканцями лісу, в т.ч. фантастичними).
Марічка - тендітна дівчинка, яка чудово співає, і своїм чарівним голосом розтоплює кам'яне серце Івана.
Діти закохуються. Вони дорослішають, росте їхнє кохання. Обоє вірять у вічність почуттів, але доля вирішує інакше...
Коли помирає батько Івана, він мусить іти працювати найманим робітником. Під час його відсутності, Марічка гине в річці під час повені. Це зводить Івана з розуму і він лишає рідне село на довгих шість років. Повертаючись, парубок намагається почати нове життя - він займається господарством і навіть одружується.
Але ж його серце проти. Він відвертається від новоспеченої дружини, та й взагалі, від людей. Врешті-решт, Іван теж трагічно гине. Його "забирає" лісова мавка під виглядом Марічки.
Отже, герої повісті уособлюють собою справжнє кохання. Чисте, самодостатнє, вічне.
Варто зазначити, що автор майстерно зображує фантастичну природу Карпат, використовуючи унікальні елементи гуцульського фольклору.