Розкажіть про дитинство в.голобородька

Соціально-психологічний роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» розкриває широку панораму життя українського села. Кілька поколінь проходить перед нашими очима. 3-поміж великої кількості персонажів звертають а себе увагу образи трьох жінок. Кожна з них ніби представляє своє покоління: баба Оришка, дочка її Мотря та Галя Ґудзівна, Мотрина невістка. Доля кожної З них тісно пов'язана з долею Чіпки Варениченка — головного героя роману. 
З дитячих літ Чіпка виніс найтепліший спогад про бабу Оришку. Вона була дитині єдиним порадником, добрим ангелом і вихователем. Поки Мотря, Чіпчина ати, наймитувала, баба Оришка і доглядала хлопчика, і знайомила з навколишнім світом, і звеселяла онука казками., 
Після смерті баби Оришки найближчою для хлопця залишилася мати. Маленький Чіпка недолюблював її, бо вона завжди була виснажена працею, втомлена і від того сердита. Тяжке було Мотрине материнство. Не знала вона щастя дівчиною, не знала жінкою, не судилося зазнати його й матір'ю. 
Минав час. Чіпка підростав, і Мотря почала плекати щиру надію на сина. Тому, коли Чіпка невсипущо дбав про господарство, розумом своїм і золотими роботящими руками множив його, Мотря несказанно раділа і тяжко сумувала, коли син її кривдив... Панас Мирний психологічно точно написав про це: «Тільки одна мати вміє разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати...» 
Психологічно достовірно розповідає письменник про останній драматичний крок жінки. Не витримала Мотря страшних випробувань, не змогла примиритися з кривавими розбоями, в яких брав участь Чіпка. І, незважаючи на любов до свого єдиного сина, вона йде у волость і викриває його злочини. Не змогла вона мовчати, переступивши через власну совість, через народні етичні норми. 
Не менш трагічно розкривається перед нами і образ Галі Ґудзівни. Розбишацька дочка, єдина дитина колишнього москаля Максима, злодія і п'яниці, вона від самого народження зростала в достатку. Але душа її, що залишилася чистою і незаплямованою серед багна, ненавиділа оцей достаток, надбаний грабунком на чужих сльозах. У цьому образі втілено народні прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності, ніжності та вірності. Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи зовнішню її красу («...біле, рум'яне личко, очі оксамитові, чорні»), доповнюючи внутрішньою красою, що гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка». Ось такою постає перед нами «польова царівна» Галя. Для неї Чіпка став причиною і щастя, і болю, і загибелі. 
Жіночі образи в романі Панаса Мирного сповнені трагізму. Жінки не в змозі змінити своєї долі. Кожна з них, як може, намагається врятувати Чіпку, але всі зусилля виявляються марними. Доля їхня несе на собі сумний відбиток, накладений тяжким, жорстоким життям і несправедливістю, яку вони надто часто зустрічали на своєму шляху. 

Історія України має багато трагічних сторінок, але найбіль­шою для нашого народу стала ліквідація Гетьманщини й пере­творення вільного селянина на безправного кріпака. Дуже часто кріпосниками ставали давні вороги українців — польські пани та підпанки, яким російські самодержці роздавали родючі землі своєї Малоросії. Саме так з’явився в Пісках пан Польський. Уперше прибувши в Піски, що подарувала йому цариця, і від­чувши опір вільних людей, новоспечений володар зрозумів, що громада добровільно не вставить свою шию в ярмо, що «волів» потрібно гарненько призвичаїти, щоб самі простягали шию та слухняно виконували волю господаря. І на другий день генерал привів «москалів», котрі швиденько прикладами гвинтівок за­спокоїли непокірних. З того все й почалося… Пан вдається й до мерзенного обману піщан, що братиме з них тільки невелику плату за користування «його» землею. І зрештою вільні колись селяни стали панськими. Уперше біда затесалась у село у вигляді царського генерала, а зго­дом з’явилась разом із удовою-генеральшою та її синочками. Те­пер піщани зрозуміли, що пропали навіки. Кріпосники за корот­кий час так запрягли «волів» у ярмо, що тепер уже можна було тішитися й насолоджуватися життям щодня. Селяни ходили на панщину по чотири-п’ять днів на тиждень, а крім того, «зно­сили у двір курей, гусей, яйця». Було з чого панам бенкетувати. Генеральша навіть не спілкувалася зі своїми годувальниками-кріпаками, усе йшло через прикажчиків, її мозок працював тільки над вигадуванням страшних, принизливих покарань своїм дво­ровим. Навіть серце генеральші грілося не біля дітей та онуків. Свою любов вона віддала котам. А тим, хто вичісував тих котів,
Стелив їм постіль, доводилось гірко. Так, наприклад, за наказом генеральші люто катують веселу дівчину Уляну. Дівчині дово­диться прилюдно цілий день мазати панські кухні з мертвим ко­шеням на шиї, якого вона ненароком придушила. Зовсім зубожіло село, коли осів на батьківщині Василь Се­менович Польський. При ньому кріпаки вимушені були працю­вати на панщині вже шість днів на тиждень. На відміну від ге­неральші, Василь Семенович спілкувався із своїми кріпаками. Ще підлітком скуб ровесників за чуба, юнаком цінував красу молодих кріпачок. На мою думку, пани-кріпосники були не хазяїнами, а хижими експлуататорами. Вони не дбали про землю, про тих, хто на ній працює. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. Пияцтво, злодійство стали зви­чайними явищами серед кріпаків. Я вважаю, що сила критичного реалізму Панаса Мирного по­лягає саме в тому, що він у яскравих художніх образах розкрив антинародну сутність кріпосництва, показав справжній зміст царських реформ, правдиво відтворив пагубність і розтлінність впливу залишків кріпосного права в пореформену добу. Отже, Панас Мирний стоїть у перших рядах борців проти поміщицько-кріпосницької неволі, його твори на цю тему станов­лять нову сторінку в розвитку українського критичного реалізму.