У будинку людського щастя дружба зводить стіни, а любов утворює купол. У цих словах К.Пруткова образно визначена роль дружби в людських справах. Дружба ушляхетнює життя, її шанували і возвеличували мислителі давнини. Дружба в оцінці Аристотеля «найнеобхідніше для життя, ніхто не хоче жити без друзів,навіть якщо немає інших багатств». Далі роз*яснює він «дружба – не тільки неоцінена, а й прекрасна, ми уславлюємо того, хто любить своїх друзів. Мати багато друзів – це чудово, а деяким навіть здається, що бути хорошою людиною ідругом – це одне і те саме». Надзвичайно високо оцінюється дружба в українській культурі та ментальності. Розкриваючи силу дружби, Григорій Сковорода наводив слова Плутарха «що дружба супроводжуючи життя, не тільки додає втіхи і чарівності світлим його сторонам, а й зменшує страждання, і Бог, додавши до життя дружбу, зробив так, щоб все було радісним, приємним і милим».
Коли друг поруч і разом з вами втішається, і якби підлесник не кував лихо,використовуючи насолоди і приємності, треба знати, що він нічого радісного не вносить в дружбу. Сковорода навчав бути обачливим у виборі друзів. Нині, коли час збігає надзвичайно швидко, коли ритм життя набуває шаленого темпу, коли не вистачає часу для спілкування, телебачення, подекуди, замінює людське спілкування. Чи актуальні питання глибинних стосунків?
Звичайно час вносить свої корективи, але такі поняття, як «дружба» і«любов» - завжди залишаться найвищими цінностями. Вони являють собою таємничий процес, який неможливо запрограмувати, наповнюючи життя радістю, емоційно збагачуючи його. У психології поняття «дружба» визначається як стійкі, міжособистісні відносини, які характеризують взаємну прихильність їх учасників,взаємні очікування відповідних почуттів та відання переваги.
Розвиток дружби передбачає слідування неписаному кодексу, що стверджує необхідність взаєморозуміння,відвертості та щирості. Вона передбачає довірливі стосунки, активну взаємодо взаємний інтерес до справ та переживань іншого, щирість та безкорисливість почуттів. Серйозні порушення цього подібного кодексу ведуть до її припинення або до поверхових приятельських стосунків, або до перетворення її в протилежність дружби – у ворожість.
Найбільшої інтенсивності дружба досягає в юнацькі роки та в період ранньої зрілості, коли відзначається виняткова значущість відносин із друзями. При цьому стосунки між друзями наповненні глибоким емоційним змістом. Дружба виступає іноді своєрідною формою психотерапії для людини, вона дозволяє висловити потаємні почуття та знайти тих, хто поділяє її думки. Тож справді, як стверджує українське прислів*я «Людина без друзів – що дерево без коріння».
Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі. Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою: Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям. Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів. Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «п пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жал людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті. У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело.
Коли друг поруч і разом з вами втішається, і якби підлесник не кував лихо,використовуючи насолоди і приємності, треба знати, що він нічого радісного не вносить в дружбу. Сковорода навчав бути обачливим у виборі друзів. Нині, коли час збігає надзвичайно швидко, коли ритм життя набуває шаленого темпу, коли не вистачає часу для спілкування, телебачення, подекуди, замінює людське спілкування. Чи актуальні питання глибинних стосунків?
Звичайно час вносить свої корективи, але такі поняття, як «дружба» і«любов» - завжди залишаться найвищими цінностями. Вони являють собою таємничий процес, який неможливо запрограмувати, наповнюючи життя радістю, емоційно збагачуючи його. У психології поняття «дружба» визначається як стійкі, міжособистісні відносини, які характеризують взаємну прихильність їх учасників,взаємні очікування відповідних почуттів та відання переваги.
Розвиток дружби передбачає слідування неписаному кодексу, що стверджує необхідність взаєморозуміння,відвертості та щирості. Вона передбачає довірливі стосунки, активну взаємодо взаємний інтерес до справ та переживань іншого, щирість та безкорисливість почуттів. Серйозні порушення цього подібного кодексу ведуть до її припинення або до поверхових приятельських стосунків, або до перетворення її в протилежність дружби – у ворожість.
Найбільшої інтенсивності дружба досягає в юнацькі роки та в період ранньої зрілості, коли відзначається виняткова значущість відносин із друзями. При цьому стосунки між друзями наповненні глибоким емоційним змістом. Дружба виступає іноді своєрідною формою психотерапії для людини, вона дозволяє висловити потаємні почуття та знайти тих, хто поділяє її думки. Тож справді, як стверджує українське прислів*я «Людина без друзів – що дерево без коріння».
Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі. Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою: Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям. Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів. Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «п пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жал людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті. У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело.