Самостійна з українськоі літератури за повістю Григіра Тютюнника "Климко" 1.Дослідіть, як у творі Гр. Тютюнник одночасно зображує милосердя і жорстокість, щирість і підступність, добро і зло. Наведіть переконливі приклади з повісті.

2. Чим пояснити те, що Климко, долаючи свій хворобливий стан, продовжує шукати
сіль. Як би ви повели себе в цій ситуації?

3.Зробивши собі взуття, Климко згадав фразу діда Горєєва:

а)»Так триматися!»; б) «Життя – серйозна річ!»;

в)«Можна жить!» в) продали заможним селянам.

Митька - мрійник. Замолоду мріяв. Зовсім ще юним мріяв, наприклад, зібратися втрьох-вчотирьох, обладнати човен, взяти рушниці, снасті і сплыть по річках до Льодовитого океану. А там спробувати просунутися по льоду до Північного полюса. Мріяв також відправитися в пошукову експедицію в Алтайські гори - шукати золото і ртуть. Мріяв... Багато мріяв. Всі мріють, але інші - отмечтали і почали влаштовувати своє життя...підручними, так скажемо, засобами. Митька перетворився в самого безглуздого, безнадійного мрійника - дорослого. Життя ліниво жувала його мрії, над Митькой сміялися, а він - із завзятістю незнищенним мечтал.Только навчився приховувати від людей свої мрії. А мрії - одна химерні іншого. Ось, припустимо, він дізнався одну травичку... Травичка так собі, непоказна, майже всі знають її, але ніхто не знає, що цієї травичкою можна лікувати... А Митька знає. Він ночами, щоб ніхто не бачив, збирає з ліхтариком цю травичку, наполягає і лікує направо і наліво... Славу Митькові співають велику, подейкують, не відлити йому ще за життя золотий пам'ятник в зростання. Митька тільки криво посміхається на цю затію. І нагадує людям, як вони сміялися над ним.

Окраса української літератури – повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У творі письменник створив образи людей, які є справжніми дітьми природи. Вони єдині зі світом гір, полонин, лісу, який оточує їх.

Історія обертається навколо хлопця та дівчини. Обидва вони гуцули. Родини Марічки Гутенюк та Іванка Палійчука люто ворогують між собою, намагаючись знищити чоловіків ворожого роду. Але Іван та Марічка покохали один одного ще дітьми. Вони наче первісні люди, адже ворожість у суспільстві не знищила їхніх природних почуттів. Кохання – це справді природне почуття, а ненависть – ні, її нав’язують людям інші люди. Автор повісті дає нам це зрозуміти.

Марічка - поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її.

Іван – це також людина в природному стані. Він прекрасний господар, «ґазда». Іван знає прадавню мудрість про те, як треба доглядати за худобою, як зберегти овечок від злих духів. Для нього видається цілком природним, що сусідка Химка є відьмою і може обертатися у жабу та білу собаку. А в лісі, звісно, бродить чугайстир та полює на нявок.

Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі. Він здатен на велике почуття і в кінці віддає життя за мрію. Не може жити без радості та кохання.

Є ще два цікаві образи в творі – мольфара Юри та ґаздині Івана Палагни. Але їхнє кохання інше: в ньому проглядає хижість та хіть. Своєю силою керувати природними стихіями Юра причарував горду та холодну Палагну. Їхнє кохання неначе стихійне лихо: розбиває життя людей навколо. І тому воно протиставляється  глибокому, ніжному коханню добрих людей - Івана та Марічки.