Про видатного українського поета Тараса Григоровича Шевченка писати дуже важко, адже усі подробиці його життя та творчості вже давно відомі та докладно вивчені. Кожен має право висловити свої особисті думки щодо творчості великого Кобзаря українського народу, і я хочу долучитися до цієї почесної місії.Я вважаю, що Т. Г. Шевченко ще за своє життя був приречений стати видатним поетом. А для багатьох наступних поколінь і для наших сучасників він став справжньою легендою і символом, на всі часи перетворився для українського народу знаковою постаттю. Адже творчість Т. Г. Шевченка — це не просто вірші і поеми талановитої людини, а й мудрість, філософія і заклик до боротьби за краще життя.
Колись поет сказав такі слова: «Я не розуміюся достатньо ані на поезії, ані на зброї». З цими словами я не згодний, адже поезія Шевченка для багатьох поколінь наших співвітчизників стала справжньою зброєю.
Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся фундамент, стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.
Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"
Колись поет сказав такі слова: «Я не розуміюся достатньо ані на поезії, ані на зброї». З цими словами я не згодний, адже поезія Шевченка для багатьох поколінь наших співвітчизників стала справжньою зброєю.
Объяснение:
Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся фундамент, стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.
Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"