З дитинства ми знаємо, що природа — це дар Божий, вона дає мам їжу, одяг, житло. Нам відомо, що тільки планета Земля та ми, її жителі, маємо цей величний дар. Інші планети Сонячної системи — це великі пустелі, без жодного деревця та квіточки. Тому ми, безперечно, повинні цінувати її дари. Від нас природа потребує тільки трохи уваги та піклування, а не підкорення.
По-перше, естетичну насолоду людина дістає від краси й чистоти. Коли ж навколо бруд, то з часом людина сприймає його як щось звичне й переносить це сміття собі в душу. А це страшно. Тож довкілля потребує турботи. Наприклад, моя школа щороку проводить акцію «Екологічна стежка» в парку «Нивки». Здавалося б, ця зелена оаза знаходиться в центрі міста, люди сюди приходять відпочивати, але навколо дуже брудно. Ось вам і підкорення природи людиною! Складається враження, що жодного відвідувача парку це не турбує, люди н далі його забруднюють. Тож мій клас щороку бере участь в екологічній акції, збираючи сміття.
По-друге, природа віддячить сторицею тому, хто її любить. Таких людей вона робить добрішими й мудрішими. Переконливим прикладом з української літератури щодо наведеного аргументу вважаю дядька Лева з драмн-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Він ретельно охороняв і розумів природу. Провівшії в лісі все життя, повірив, що природа — жива, тому ніколи не зрубав дерева, охороняв дуб. І ліс любив дядька Лева, даючи йому все необхідне.
Отже, не треба вдавати із себе володарів природи, яким усе дозволено. Потрібно схаменутися й зрозуміти, що природа не вічна, особливо коли ми так нищимо її власними діями. Потрібно берегти природу заради нащадків та життя на землі, а ще краще — навчитися жити з нею в гармонії.
У п’єсі відображено зміни, які відбулися в українському селі після реформи 1861 року. Мартин Боруля — чиновник, тобто вільна людина, яка сплачує грошовий податок. Як бачимо, чиновники — досить заможні люди, у них велике господарство, на якому працюють також і наймані робітники — збіднілі селяни. Мартин платить робітникам «на своїх харчах тридцять рублів», крім того, утримує сина-чиновника. Відповідно до указу, чиновники були зобов’язані подати документи, які підтверджували б їхнє дворянське походження. Якщо ж таких документів не буде, то їх прирівняють у правах до селян. Тому Красовський демонструє зверхність над Борулею.
З дитинства ми знаємо, що природа — це дар Божий, вона дає мам їжу, одяг, житло. Нам відомо, що тільки планета Земля та ми, її жителі, маємо цей величний дар. Інші планети Сонячної системи — це великі пустелі, без жодного деревця та квіточки. Тому ми, безперечно, повинні цінувати її дари. Від нас природа потребує тільки трохи уваги та піклування, а не підкорення.
По-перше, естетичну насолоду людина дістає від краси й чистоти. Коли ж навколо бруд, то з часом людина сприймає його як щось звичне й переносить це сміття собі в душу. А це страшно. Тож довкілля потребує турботи. Наприклад, моя школа щороку проводить акцію «Екологічна стежка» в парку «Нивки». Здавалося б, ця зелена оаза знаходиться в центрі міста, люди сюди приходять відпочивати, але навколо дуже брудно. Ось вам і підкорення природи людиною! Складається враження, що жодного відвідувача парку це не турбує, люди н далі його забруднюють. Тож мій клас щороку бере участь в екологічній акції, збираючи сміття.
По-друге, природа віддячить сторицею тому, хто її любить. Таких людей вона робить добрішими й мудрішими. Переконливим прикладом з української літератури щодо наведеного аргументу вважаю дядька Лева з драмн-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Він ретельно охороняв і розумів природу. Провівшії в лісі все життя, повірив, що природа — жива, тому ніколи не зрубав дерева, охороняв дуб. І ліс любив дядька Лева, даючи йому все необхідне.
Отже, не треба вдавати із себе володарів природи, яким усе дозволено. Потрібно схаменутися й зрозуміти, що природа не вічна, особливо коли ми так нищимо її власними діями. Потрібно берегти природу заради нащадків та життя на землі, а ще краще — навчитися жити з нею в гармонії.
У п’єсі відображено зміни, які відбулися в українському селі після реформи 1861 року. Мартин Боруля — чиновник, тобто вільна людина, яка сплачує грошовий податок. Як бачимо, чиновники — досить заможні люди, у них велике господарство, на якому працюють також і наймані робітники — збіднілі селяни. Мартин платить робітникам «на своїх харчах тридцять рублів», крім того, утримує сина-чиновника. Відповідно до указу, чиновники були зобов’язані подати документи, які підтверджували б їхнє дворянське походження. Якщо ж таких документів не буде, то їх прирівняють у правах до селян. Тому Красовський демонструє зверхність над Борулею.