„...І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя“.
„Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: „Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні з кількома деревами — ще менша комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні із земною кулею?“ І од цього мені стало гірко-гірко... І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш поперед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадались домівка, татусь, мама... Я позіхнув“.
„ — Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись — тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?“
„— Я колись книгу читав, — задумливо сказав увечері Митько. — Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: „Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм“. От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому“.
„Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами“.
„— Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю, — видно було, що Митько хвилюється, — що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе... відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Васю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й і тобі. Ходімо, Сергію“.
Цитатна характеристика Сергія з твору “Митькозавр із Юрківки”
“Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло”. – “Це ж не Митько!.. Приятель його, Сергій.”
“Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина.”
“Спиш! Йому довірили пост, а він спить… Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?!”
“Мені нічого було відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені… Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір’я. Горе мені!”
“Докори совісті люто вгризались у моюдушу, шматували її на дрібні клаптики.”
“Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: “Ну що я, – думалось мені, – у порівнянні хоча б із оцим деревцем? Якась комаха! А в порівнянніз цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?”
“А зоологія, по твоєму краща? Я одного разу поглянув у підручник – там якісь кишковопорожнинні, гадюки – бридота одна!… Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе.”
“Куди, ти що… Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти! – тягнув я його [Митька] що було сили.” “Але ж не ризикувати життям! Цитатна характеристика Митька з твору “Митькозавр із Юрківки”
“О, – полегшено зітхнув я. – Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.” (Сергій про Митька)
“… Вхопившись рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче. Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.”
” Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?”
“І голова ж у тебе, Митько.”
“Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки… Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам’ять…”
Объяснение:
„...І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя“.
„Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: „Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні з кількома деревами — ще менша комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні із земною кулею?“ І од цього мені стало гірко-гірко... І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш поперед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадались домівка, татусь, мама... Я позіхнув“.
„ — Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись — тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?“
„— Я колись книгу читав, — задумливо сказав увечері Митько. — Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: „Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм“. От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому“.
„Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами“.
„— Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю, — видно було, що Митько хвилюється, — що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе... відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Васю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й і тобі. Ходімо, Сергію“.
“Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло”. – “Це ж не Митько!.. Приятель його, Сергій.”
“Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина.”
“Спиш! Йому довірили пост, а він спить… Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?!”
“Мені нічого було відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені… Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір’я. Горе мені!”
“Докори совісті люто вгризались у моюдушу, шматували її на дрібні клаптики.”
“Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: “Ну що я, – думалось мені, – у порівнянні хоча б із оцим деревцем? Якась комаха! А в порівнянніз цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?”
“А зоологія, по твоєму краща? Я одного разу поглянув у підручник – там якісь кишковопорожнинні, гадюки – бридота одна!… Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе.”
“Куди, ти що… Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти! – тягнув я його [Митька] що було сили.”
“Але ж не ризикувати життям! Цитатна характеристика Митька з твору “Митькозавр із Юрківки”
“О, – полегшено зітхнув я. – Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.” (Сергій про Митька)
“… Вхопившись рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче. Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.”
” Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?”
“І голова ж у тебе, Митько.”
“Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки… Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам’ять…”
“Але ж головний у нашій експедиції ти.”