Образ Лукаша в драмі Лесі Українки реалістичний. І мова, і поведінка, і зовнішній вигляд — все це типові риси поліського хлопця, все це відповідало поліській дійсності. Однак Лукаш і не такий, як усі. Від природи він наділений поетичною душею, музичним хистом. І це відразу відчула й оцінила лісова царівна Мавка. Але, на жаль, Лукаш не відзначається цільним характером, не зумів надовго зберегти свій поетичний порив. Він має співучу душу, але не розуміє, не вміє зберегти скарбів своєї душі. «А що воно таке?» — питає він Мавку про ті скарби. Драматизм образу Лукаша — в його роздвоєності, в його нерозумінні самого себе, в неусвідомлені справжнього щастя, мети життя. Під впливом обставин в'яне цвіт його душі, засмоктує буденщина. Він сам топче дивоцвіти, які розцвіли весною. Роздвоєність натури Лукаша відбилася і в його мові. Спочатку, коли він був під впливом поетичної душі Мавки, своєю красою його мова наближалася до мови Мавки. Звертаючись до коханої, він говорить: «Я вберу тебе, мов королівну, в самоцвіти!» З огрубінням характеру грубішає мова Лукаша: «Ах, дай спокій! Не маю часу... Мати все гризуть за тебе!..» — відповідає він Мавці. Коли ж вона попросила Лукаша заграти на сопілці, він каже: «Ет, не пора мені тепер грати». До Мавки звертається ще й такими словами: «Тепер уже почнеться дорікання». Та дівчина не дорікає коханому, ні в чому не звинувачує його, не шкодує, що покохала саме такого, бо «іншого вона б не покохала». Мавка тільки сумує, що Лукаш «не може своїм життям до себе дорівнятись». За зраду Лукаш тяжко карається — Лісовик перетворив його на вовкулаку. Мавка рятує коханого — і до того приходять прозріння і каяття. Але надто пізно. Він не може повернути втраченої коханої. Від образу Лукаша невіддільна постать його Долі. Це загублена Доля, яка колись супроводжувала щастя юнака. Наче морок по гаю, блукає загублена Доля, шукаючи стежки до минулих днів. Але стежки позамітало снігом, залишився тільки гіркий, хвилюючий спомин. Образ Долі надзвичайно драматичний, він викликає особливий смуток, жаль за втраченим великим щастям, яке ніколи вже не повернеться.
«вітька + галя, або повість про перше кохання» складається з двох частин: перша називається «дуель», друга — «голуба куниця». за жанром кожна з них — це оповідання, тому що сюжет однолінійний, події відбуваються протягом короткого проміжку часу, діє невелика кількість героїв. тому слово «повість» у заголовку потрібно розуміти як синонім до слова «розповідь», а не як визначення жанру твору. у розділі «дуель» автор майстерно розташовує елементи сюжету. події починаються надвечір 24 липня 1964 р., а завершуються наступного дня, 25 липня, хоч насправді охоплюють значно триваліший проміжок часу. автор починає з епізоду, найближчого до кульмінації: наступного дня головний герой вітька горобець битиметься на дуелі. з ким? чому? навіщо у xx ст. з’ясовувати стосунки в такій застарілій формі? ці та інші питання відразу виникають у читача і спрямовують його увагу на пошук відповідей. і поки сам дуелянт спить, автор, як у кіно, починає «відмотувати» назад стрічку подій, щоб пояснити причини дуелі. і тільки після того, як вони з’ясовані, події починають розгортатися послідовно без часових «розривів». композиція: експозиція — розповідь про дружбу в дитинстві віті з галею та їхні пригоди; зав’язка — вігя зізнається своєму другу федькові у закоханості до галі козачок. для нього самого це почуття стало несподіваним. друзі вирішують, що вітя має освідчитись дівчині у своїх почуттях. розвиток дії— друзі , а вітя виконує серенаду для галі; хлопці посилають свій «шедевр» — серенаду — до редакції районної газети з проханням надрукувати; хочуть роздобути в бабці зілля, яким причарують дівчину; вітя йде на перше побачення та здійснює заради коханої «трудові подвиги»; утворюється «любовний трикутник», що наближає розвиток дії до кульмінації; кульмінація відкриває всі таємниці та відповідає на запитання, які виникли в читача на початку твору, — дуель, арешт віті, зізнання петра білого, що він не кохає галі; розв’язка у творі несподівана — галя при всіх виявляє свої почуття до віті й робить його щасливим. у творі автор майстерно використовує позасюжетні елементи як додаткові засоби впливу на читача (інтригуючий заголовок, епіграф, авторські відступи, портрети героїв, лист із редакції тощо). переповідає історію кохання у творі оповідач. складається враження, що це дорослий чоловік, який уже пережив перші почуття, тому часто йому хочеться втрутитись у перебіг подій і щось порадити віті чи застерегти його від хибних кроків. оповідач дотепний та іронічний, але ставиться до своїх героїв доброзичливо й зі співчуттям.
