"Гуси-лебеді летять" (Михайло Стельмах). Розділ дев'ятий
ВсеТекстВідгуки (0)
Михайло Стельмах
ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...
Повість
Читайте попередній - восьмий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Справи мої пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене.
Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав:
- Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:
- Що тiльки буде з цiєї дитини?
А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiвається: чому саме п'єсу, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.
Цiєї зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що воно таке, нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали, що "тiатри" - це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi - ет, бiльшовицька вигадка, третi - "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман, четвертi - витiвка самого нечистого, бо на сценi в темрявi, буває, з'являються русалки, а iнколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навiть чув, що одна п'єса так i називалась "Сатана в бочцi".
Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" - стояща штука, бо там показують гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас тодi носили спiдницi до п'ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало за безсовiснiсть од тiтки Ликерiї. На це дядько вiдповiв по-французьки:
, мадам Ликерiє, пардону.
I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху.
Кiлька днiв у селi тiльки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольцi почали для вистави позичати в селян стiльцi, лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з яких хитромудре мали виходити старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом, а хтось iз багачiв пустив поголос, що це - реквiзицiя. I деякi наляканi жiнки метнулись одбирати свої спiдницi, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.
Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а що, коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось... Це сталося значно пiзнiше...
Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення:
☰▲ Вгору
"Гуси-лебеді летять" (Михайло Стельмах). Розділ дев'ятий
ВсеТекстВідгуки (0)
Михайло Стельмах
ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...
Повість
Читайте попередній - восьмий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Справи мої пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене.
Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав:
- Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:
- Що тiльки буде з цiєї дитини?
А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiвається: чому саме п'єсу, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.
Цiєї зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що воно таке, нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали, що "тiатри" - це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi - ет, бiльшовицька вигадка, третi - "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман, четвертi - витiвка самого нечистого, бо на сценi в темрявi, буває, з'являються русалки, а iнколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навiть чув, що одна п'єса так i називалась "Сатана в бочцi".
Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" - стояща штука, бо там показують гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас тодi носили спiдницi до п'ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало за безсовiснiсть од тiтки Ликерiї. На це дядько вiдповiв по-французьки:
, мадам Ликерiє, пардону.
I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху.
Кiлька днiв у селi тiльки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольцi почали для вистави позичати в селян стiльцi, лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з яких хитромудре мали виходити старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом, а хтось iз багачiв пустив поголос, що це - реквiзицiя. I деякi наляканi жiнки метнулись одбирати свої спiдницi, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.
Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а що, коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось... Це сталося значно пiзнiше...
Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення:
Увага! Увага!
Сьогоднi о сьомiй годинi вечора
вперше в нашому селi
буде показано лицедiйство, тобто театр.