Не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але «Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.
Вірші почав писати російською мовою під час навчання в Полтавській гімназії. У 1846 році він відібрав п’ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного року видав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву «Стихотворения Леонида Глебова 1845 и 1846». Замість похвали й позитивних відгуків у критиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським для винесення догани за видання книжки без відома дирекції гімназії. Глібов був двічі одружений, рідних дітей не мав (діти померли в дитячі роки). По смерті першої дружини Глібов жив сам 11 років. Всиновив сина другої дружини Олександра. З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p., коли Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову. Л. Глібов «зумів залучити до співпраці у «Черниговском листке» багато відомих діячів (П. Куліш, О. Кониський, О. Лазаревський, П. Єфименко, П. Кузьменко, О. Маркевич, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко та ін.) За зв’язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд. Лише через п’ять років Глібов виклопотав посаду завідувача земською друкарнею. За п’ять років без роботи він мав удосталь часу на самоспоглядання. Хвороба серця й астма підірвали здоров’я Леоніда Івановича. Втративши зір, він продовжував писати під лінійку з лупою. За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря. Залишив Глібов великий доробок: байки, пісенно-ліричні твори, вірші-загадки з відгадками, акровірші, які дуже подобаються дітям. Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без перевантажень і випробувань. «Епітет завзятий мені не личить, — писав він 22 червня 1861 року в листі до О. Я. Кониського, — тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя». Лише велика любов до України й покликання журналіста підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування щотижневої газети.
Не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але «Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.