сделайте тест к этому тексту
Пригода з дідом Гордієм
У той пам’ятний для всього села весняний день дід Гордій не так прийшов до сільської крамниці під яворами, як статечно приплив на довгих вусах, схожих на сомові. В руці піднісши для показу надутий шкіряний капшук із грішми, дід Гордій голосом співочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав їх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля. Лавошник, заїкаючись, немов нечисту силу вгледів, спантеличено назвав суму, яку виклав кісточками на рахівниці, й незворушний — наче Княжа гора в гожу днину! — дід Гордій заходився розв’язувати пузатого шкіряного капшука. З капшука на прилавок тугим потоком проллялись металеві гроші, брязнули сріблом та золотом, замерехтіли таким барвистим світлом, якого стіни цієї старої крамниці не бачили ой як давно! — Відлічуй, Семене, скільки назвав,— калиновою сурмонькою дід Гордій. — Так ви, діду, не тими грошима платите, — зрештою спромігся на слово лавошник. — А з яких це пір золоті й срібні гроші перестали бути грішми? — Діду, ви... не викидаєте коників? — Та хіба я кониками плачу за товари? — Платіть нашими грошима, а не такими!.. І без коників! — Людоньки, які ж це коники? — Дід Гордій із сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупців.— Та в оцій крамниці вже ого-го з яких пір не розплачувалися золотом і сріблом. — І не будуть розплачуватися! — зверескнув лавошник, чуючись зовсім дурнуватим, наче й розум од нього забіг ще далі за Дніпро, ніж бігав недавно язик. — Ну, гаразд, золото й срібло в тебе не в ціні,— сурмив у калинову сурмоньку дід Гордій. Видлубав із свого скарбу іржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в короні.— А за ці гроші що в тебе можна купити? Солі? Гасу? — Такими грошима, діду, розплачувались півтисячі років тому! Отоді б ви купили за них і корів, і волів!.. Старий та древній ви, діду Гордію! Скільки живете — тисячу років? Чого ж забулись потратити свої гроші тоді, коли були молодшим? — То, може, вернутись мені в молодість? Бо ж не пропадати добру! — А вертайтесь! Ви такі, що вернетеся. Сьогодні тут, а завтра там, якщо тільки не перепинять по дорозі хвацькі хлопці... Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодії, спорожняв лозиновий кошіль від товарів сільської крамниці, які за срібло й золото не купиш, дід Гордій священнодіяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкіряного капшука, від чого капшук надимав і надимав боки. Взявши в руку порожній кошіль, старий сказав на прощання: — По-всякому випадало базарювати і ярмаркувати, а отак — іще ніколи й ніде!.. Пішов, увірвавши підошов! Та й подався з крамниці дід Гордій у хмарі кучматого волосся, що хвилями заливало чоло, й очі його карі, вже 15 не лукаві, двома хижими кібчиками линули з дубленого обличчя — й не могли зірватися з-під кущистого надбрів’я. Лавошник став на порозі крамниці — як із хреста знятий і не відривав погляду від жовтого капшука в дідовій руці, аж поки дід із капшуком пропав за деревами. Тоді лавошник ізнадвору замкнув крамницю на дві куті залізні штаби, зайшов до крамниці через підсобку, випив пляшку пива й, заїдаючи пряним іржавим оселедцем, заплакав їдучими, як руда сіль на іржавому оселедці, сльозами… То не грім гримів у захмарених високостях, то гриміла баба Килина; губи її в’юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лиці; плескате підборіддя злітало й опускалось, як злітає й опускається дерев’яний праник, яким при пранні вибивають шмаття на воді. — Напилося, старе одоробло, аж із вух йому капає,— гнівається баба Килина,— а в ногах чорти сидять, колотять старістю дідовою, мабуть, і чорти разом із дідом напились, бо хіба не почастує, не напоїть нечисту силу? Дід Гордій стоїть у дворі на зеленій ряднині споришу й співає. — Де ж ти, бузувіре, пропив свій розум? — А в добрих людей на весіллі,— кричить дід голосом, у якому немов чавун кришиться. — Які ж це добрі люди посеред білого дня п’ють і дідів споюють? — Згинь, бабо, згинь,— каже дід своїй бабі Килині, що схожа на язичок вогню, який метушиться біля соломи, та не вгризе ту солому золотими зубами.— Я, може, до дзвіниці спершу ходив, а тоді вже здибався з добрими людьми. — До якої дзвіниці?.. Таж нема давно тієї дзвіниці! — Для кого нема, а для кого й досі дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на дереві, як вивірка, ходи сюди, поплачемо разом! — Ти з п’яного розуму плачеш, а дитині чого плакати? Дід Гордій уже веде тебе до криниці на лавку, над якою в’ється гілля — коси молодих вишень, обіймає хмільними руками, дідова річ скидається на дніпровську повінь, коли буйна вода несе шмаття криги, корчі, вирвані кущі, зайців 16 на стовбурах дерев, уламки човнів, усяку всячину, і з цієї мови-повені до твого слуху раптом долинає голос сича, що важко ухкає вночі на церковній дзвіниці.
З давніх часів література і, зокрема, поезія відігравала важливу роль в житті людей. Змалку дитина чує колискові, народні пісні, вірші, які протягом століть створювали справжні майстри слова. Ми можемо не помічати цього, але поезія супроводжує весь наш життєвий шлях. Саме тому всіх поетів так хвилює тема призначення поета і поезії. Леся Українка, українська поетеса, відома далеко за межами нашої Батьківщини, в 1893 році написала поему «Давня казка». Хоча цей твір написано досить для сприйняття, проблеми, які зачіпає автор не назвеш. У центрі поеми Леся Українка зобразила поета, який в своїх піснях висловлює самі заповідні мрії народу про волю і щастя люди любили і поважали поета: І не був поет самотнім, До його малому дому Раз в раз ходила молодь Пісні-слова вислухати. З такої поваги і любові народу до співака можна зробити висновки, що той був дуже талановитий. А одного разу поет навіть написав серенаду на замовлення лицаря Бертольдо, за до якої багач завоював серце своєї коханої. Але не тільки для Бертольдо вірші поета відігравали велику роль. У них розповідалося про народне життя, тому весь народ запам'ятовував і повторював ці вірші. ... Співаки по місту ходять І піснями люд морочать, Все про рівність і про волю У піснях вони твердять. Уже й по тюрмах їх саджають, І нічого не вдіє, їх пісні йдуть по людях, Всяк пісні ті переймає. За сюжетом поеми, лицар Бертольдо з військом вирішив захопити неприступні стіни одного з міст. Але місто було могутнім, а воїни Бертольдо вже втомилися. У цей час перед військом вийшли співаки і заспівали пісню, написану головним героєм - поетом. Слова цієї пісні так надихнули воїнів, що вони продовжили боротьбу і захопили неприступне місто. Бертольдо пообіцяв поетові велику нагороду, але надійшов безчесно і обіцянки своєї не виконав. Втім, поет не потребував якоїсь матеріальної нагороди за свої вірші, тому що ця велика людина був здатний на самопожертву заради інших. Він знав: що б з ним не сталося, його вірші будуть жити вічно
Прибувши на священний острів Делос, Еней отримав від Аполлона пророцтво в Італію, помилково витлумачене їм як напрямок на Крит. Еней з уцілілими троянцями навіть спробували заснувати поселення на Криті, але, зрозумівши свою помилку, вирушили в подальшу подорож. Обігнувши Пелопоннес, троянці перезимували на Закинфе. З настанням весни кораблі під проводом Енея вирушили далі. Пройшовши острів Лефкас, вони підійшли до мису Акції та висадилися в Амбракия.
Там Еней з частиною воїнів вирушили в Додону, де розташовувався оракул Юпітера. Там, несподівано для себе, вони зустріли Гелена і Андромаха. Колишні троянці розповіли, що після взяття Трої їх поневолив син Ахілла Неоптолем. Після смерті останнього Гелен став царем і взяв за дружину вдову Гектора Андромаха. Який мав даром пророцтва Гелен попередив Енея про те, що для того, щоб влаштуватися в Італії і стати предком великого народу, йому необхідно висадитися на західному узбережжі Італії, а не східному.
Потім кораблі під проводом Енея обігнули Італію з півдня і вийшли на узбережжі Сицилії. На цей час припадає смерть Анхиса.
Юнона, відчуваючи ненависть до троянцям, звернулася до бога вітрів Еолу з проханням не дати Енею можливості допливти до Італії. Він випустив на волю всі вітри одночасно, що викликало шторм. Нептун же втихомирив водну гладь. Через буревій Еней разом з уцілілими троянцями виявився біля берегів Африки, де в цей час цариця Дідона займалася будівництвом нового міста Карфагена.
Щоб уберегти сина від можливих ворожих дій місцевих жителів, Венера посприяла тому, що Дідона полюбила Енея. До цього перша цариця Карфагена була одружена з Акербантом, якого вбив її брат і цар Тіра Пігмаліон. Втікши з Тіра, Дідона присягнулася ніколи нікого не любити, щоб не оскверняти пам'ять про свій перший чоловіка. Сестра цариці Анна переконала Дидону не противитися покликом серця, так як Карфаген був оточений ворогами, і до потужного захисника, такого як Еней, була для міста дуже корисною. Коли під час полювання почалася гроза, то Дідона і Еней сховалися в печері, де і віддалися любові. Після цього троянець став співправителем цариці Карфагена.
Однак такий розвиток подій ніяк не погоджувалося з планами богів. Юпітер відправив до Енея Меркурія з наказом продовжити шлях. Еней був змушений коритися. Дідона впала в лють і, не витримавши мук потоптану любові, наклала на себе руки. Перед смертю вона прокляла Енея і весь його рід. Під час Пунічних воєн ця легенда служила одним з обгрунтувань протистояння між Римом і Карфагеном.
Допливши до узбережжя Кампанії, Еней висадився біля Кум і зустрівся з місцевою віщункою Кумська сивіли. Вона підтвердила згоду богів дати можливість Енею заснувати в Італії новий місто. Коли Еней захотів дізнатися більше про долі своїх нащадків, то сивилла запропонувала йому відвідати потойбічний світ. Разом з віщункою вони спустилися в загробний світ, де зустріли Анхиса. Той показав своєму синові душі ще не народжених нащадків, аж до Октавіана Августа