Жили-були собі тітонька й дядечко. Якось вирішили вони завести собі кота. Пішли на базар і купили... Ні! Не самовар! А кота! Був собі котик біленький, лапки і хвостик чорненькі, вушка стирчали сіренькі, а мордочка була кругленька. І такий він був ласкавий і чепурненький, що тіточка з дядечком вирішили забрати його до себе жити. Назвали котика просто — Кузя. Котик ріс-ріс і виріс. Вушка в нього стали великими, лапки стали лапищами, хвіст став хвостищем. І дуже полюбляв кіт виходити на полювання. То мишку підстереже, то горобчика, то синичку, а то й велику сороку принесе додому.— То все пустощі, — говорив Кузя своїм знайомим котам. Я от увечері виходжу на крокодила.— Невже, няу? — дивувалися сусідські коти.— Аякже. Скільки я буду на дрібноті сидіти? Кузя вихвалявся своїми перемогами та навіть запросив на полювання Сімбу й Короля — своїх друзів-котів. Увечері вони разом підкріпилися котячим кормом і після перепочинку відправилися до величезної калюжі посеред дороги.— Залягайте в кущах і дивіться, як я здолаю це чудовисько, — гордовито заявив Кузя. Сімба так перелякався, що заліз на дерево, а Король підкрався ближче та сховався під опалим листям. Тільки Кузя залишався стійким і мужнім. Він пригнувся та прокрався до крокодилячого лігва. Серце його колотилося, але про це знав тільки він... Не один вечір вистежував Кузя це чудовисько. Воно було неповоротким і великим. Часом опускалося глибше у воду, а іноді валялося на березі незворушно, особливо, коли не було дощу. Любило чудовисько пірнати під час дощу, коли машина через «озеро» проїздила. Тоді все тіло пірнало під воду та знову вилазило на берег. І кожного разу на тому самому місці. Кузя чекав довго й терпляче. Заходив то справа, то зліва. Зрештою, підкрався до крокодила і скочив йому на самісіньку спину, вхопившись зубами в крокодилячий ніс. Але крокодил — ні з місця. Тільки зуби посипалися. У Кузі. Цілих три зуби втратив Кузя в цьому двобої. А тут ще й машина проїхала та разом із крокодилом накрила його хвилею бруду.— Хе-хе, злізай, Сімбо, з дерева! Ти теж можеш вполювати такого крокодила. Бо ніякий це не крокодил, а звичайна дровиняка в калюжі. Повернулися коти додому. Кузя скоро забув про своє невдале полювання. І прожив ще довго й щасливо на радість тітоньці й дядечкові. А молодим котам часто розповідав про те, як давним-давно в цих краях водилися крокодили та він усіх їх переміг.
Жили-були собі тітонька й дядечко. Якось вирішили вони завести собі кота. Пішли на базар і купили... Ні! Не самовар! А кота! Був собі котик біленький, лапки і хвостик чорненькі, вушка стирчали сіренькі, а мордочка була кругленька. І такий він був ласкавий і чепурненький, що тіточка з дядечком вирішили забрати його до себе жити. Назвали котика просто — Кузя. Котик ріс-ріс і виріс. Вушка в нього стали великими, лапки стали лапищами, хвіст став хвостищем. І дуже полюбляв кіт виходити на полювання. То мишку підстереже, то горобчика, то синичку, а то й велику сороку принесе додому.— То все пустощі, — говорив Кузя своїм знайомим котам. Я от увечері виходжу на крокодила.— Невже, няу? — дивувалися сусідські коти.— Аякже. Скільки я буду на дрібноті сидіти? Кузя вихвалявся своїми перемогами та навіть запросив на полювання Сімбу й Короля — своїх друзів-котів. Увечері вони разом підкріпилися котячим кормом і після перепочинку відправилися до величезної калюжі посеред дороги.— Залягайте в кущах і дивіться, як я здолаю це чудовисько, — гордовито заявив Кузя. Сімба так перелякався, що заліз на дерево, а Король підкрався ближче та сховався під опалим листям. Тільки Кузя залишався стійким і мужнім. Він пригнувся та прокрався до крокодилячого лігва. Серце його колотилося, але про це знав тільки він... Не один вечір вистежував Кузя це чудовисько. Воно було неповоротким і великим. Часом опускалося глибше у воду, а іноді валялося на березі незворушно, особливо, коли не було дощу. Любило чудовисько пірнати під час дощу, коли машина через «озеро» проїздила. Тоді все тіло пірнало під воду та знову вилазило на берег. І кожного разу на тому самому місці. Кузя чекав довго й терпляче. Заходив то справа, то зліва. Зрештою, підкрався до крокодила і скочив йому на самісіньку спину, вхопившись зубами в крокодилячий ніс. Але крокодил — ні з місця. Тільки зуби посипалися. У Кузі. Цілих три зуби втратив Кузя в цьому двобої. А тут ще й машина проїхала та разом із крокодилом накрила його хвилею бруду.— Хе-хе, злізай, Сімбо, з дерева! Ти теж можеш вполювати такого крокодила. Бо ніякий це не крокодил, а звичайна дровиняка в калюжі. Повернулися коти додому. Кузя скоро забув про своє невдале полювання. І прожив ще довго й щасливо на радість тітоньці й дядечкові. А молодим котам часто розповідав про те, як давним-давно в цих краях водилися крокодили та він усіх їх переміг.
Назвали котика просто — Кузя. Котик ріс-ріс і виріс. Вушка в нього стали великими, лапки стали лапищами, хвіст став хвостищем. І дуже полюбляв кіт виходити на полювання. То мишку підстереже, то горобчика, то синичку, а то й велику сороку принесе додому.—
То все пустощі, — говорив Кузя своїм знайомим котам. Я от увечері виходжу на крокодила.—
Невже, няу? — дивувалися сусідські коти.—
Аякже. Скільки я буду на дрібноті сидіти?
Кузя вихвалявся своїми перемогами та навіть запросив на полювання Сімбу й Короля — своїх друзів-котів. Увечері вони разом підкріпилися котячим кормом і після перепочинку відправилися до величезної калюжі посеред дороги.—
Залягайте в кущах і дивіться, як я здолаю це чудовисько, — гордовито заявив Кузя.
Сімба так перелякався, що заліз на дерево, а Король підкрався ближче та сховався під опалим листям. Тільки Кузя залишався стійким і мужнім. Він пригнувся та прокрався до крокодилячого лігва. Серце його колотилося, але про це знав тільки він... Не один вечір вистежував Кузя це чудовисько. Воно було неповоротким і великим. Часом опускалося глибше у воду, а іноді валялося на березі незворушно, особливо, коли не було дощу. Любило чудовисько пірнати під час дощу, коли машина через «озеро» проїздила. Тоді все тіло пірнало під воду та знову вилазило на берег. І кожного разу на тому самому місці.
Кузя чекав довго й терпляче. Заходив то справа, то зліва. Зрештою, підкрався до крокодила і скочив йому на самісіньку спину, вхопившись зубами в крокодилячий ніс. Але крокодил — ні з місця. Тільки зуби посипалися. У Кузі. Цілих три зуби втратив Кузя в цьому двобої. А тут ще й машина проїхала та разом із крокодилом накрила його хвилею бруду.—
Хе-хе, злізай, Сімбо, з дерева! Ти теж можеш вполювати такого крокодила. Бо ніякий це не крокодил, а звичайна дровиняка в калюжі.
Повернулися коти додому. Кузя скоро забув про своє невдале полювання. І прожив ще довго й щасливо на радість тітоньці й дядечкові. А молодим котам часто розповідав про те, як давним-давно в цих краях водилися крокодили та він усіх їх переміг.
Назвали котика просто — Кузя. Котик ріс-ріс і виріс. Вушка в нього стали великими, лапки стали лапищами, хвіст став хвостищем. І дуже полюбляв кіт виходити на полювання. То мишку підстереже, то горобчика, то синичку, а то й велику сороку принесе додому.—
То все пустощі, — говорив Кузя своїм знайомим котам. Я от увечері виходжу на крокодила.—
Невже, няу? — дивувалися сусідські коти.—
Аякже. Скільки я буду на дрібноті сидіти?
Кузя вихвалявся своїми перемогами та навіть запросив на полювання Сімбу й Короля — своїх друзів-котів. Увечері вони разом підкріпилися котячим кормом і після перепочинку відправилися до величезної калюжі посеред дороги.—
Залягайте в кущах і дивіться, як я здолаю це чудовисько, — гордовито заявив Кузя.
Сімба так перелякався, що заліз на дерево, а Король підкрався ближче та сховався під опалим листям. Тільки Кузя залишався стійким і мужнім. Він пригнувся та прокрався до крокодилячого лігва. Серце його колотилося, але про це знав тільки він... Не один вечір вистежував Кузя це чудовисько. Воно було неповоротким і великим. Часом опускалося глибше у воду, а іноді валялося на березі незворушно, особливо, коли не було дощу. Любило чудовисько пірнати під час дощу, коли машина через «озеро» проїздила. Тоді все тіло пірнало під воду та знову вилазило на берег. І кожного разу на тому самому місці.
Кузя чекав довго й терпляче. Заходив то справа, то зліва. Зрештою, підкрався до крокодила і скочив йому на самісіньку спину, вхопившись зубами в крокодилячий ніс. Але крокодил — ні з місця. Тільки зуби посипалися. У Кузі. Цілих три зуби втратив Кузя в цьому двобої. А тут ще й машина проїхала та разом із крокодилом накрила його хвилею бруду.—
Хе-хе, злізай, Сімбо, з дерева! Ти теж можеш вполювати такого крокодила. Бо ніякий це не крокодил, а звичайна дровиняка в калюжі.
Повернулися коти додому. Кузя скоро забув про своє невдале полювання. І прожив ще довго й щасливо на радість тітоньці й дядечкові. А молодим котам часто розповідав про те, як давним-давно в цих краях водилися крокодили та він усіх їх переміг.