У творі розповідається про юнака Павлуся з козацького роду Судаків та його сестру — Ганусю. Про те, як в їх рідному селі стався набіг татарів, його рідних вбили, сестру забрали у полон, а сам він утік до козаків поблизу селища. Так подорожуючи від одного козацького поселення до іншого, він мріяв визволити свою сестру з турецького полону в Криму. Випадково потрапивши у полон до Харциза, степового розбишаки, він був проданий в турецьке село Коджамбаку сину місцевого ефенді — Мустафі. Там хлопець познайомився з невільником Остапом Швидким, став розпитувати про можливість утечі. В один деньйому майже вдалося утекти на коні, але по дорозі додому його запідозрив один татарин і Павлуся повернули до селища та майже побили нагаєм. Перед присудом він почув від одного пана, що син вельможі, Девлет -Гірея, безвісти зник в Україні. Павлусь сказав, що знає про долю його сина, і хлопця повезли до Девлет-Гірея. Там він попросив знайти його сестру Ганусю, що була в Криму. Дівчинку розшукали, привели до вельможі, вона розповіла де знаходиться Мустафа (Павлусь пояснив їй що потрібно казати). Через певний час Мустафу знайшли, і за це Девлет-Гірей подарував волю Павлу, Ганні і Остапу Швидкому, козаку що був у рабстві з Павлусем.
Окрім того, знали Захара ще й як "чудового лікаря, що лічить рани і всілякі болісті, але й не менше як чудового бесідника та порадника, котрий "як заговорить, то немов Бог тобі в серце вступає", а як порадить чи то одному чоловікові, чи цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі ліпшої радине придумають".
Дивує його відданість громаді. Захар не лише слідкує за дотриманням законів співжиття громади, але й сам суворо дотримується їх. Заради порятунку громади він ладен пожертвувати навіть найдорожчим, що у нього було, — власним сином Максимом.
А ще Захар Беркут вірний законам пращурів. Він надзвичайно близький до природи, завжди просить до у неї. Перед боєм з монголами він звернувся до світила з такими словами: "Сонце, великий преясний володарю світа! Відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас!... Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!".
Окрім того, знали Захара ще й як "чудового лікаря, що лічить рани і всілякі болісті, але й не менше як чудового бесідника та порадника, котрий "як заговорить, то немов Бог тобі в серце вступає", а як порадить чи то одному чоловікові, чи цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі ліпшої радине придумають".
Дивує його відданість громаді. Захар не лише слідкує за дотриманням законів співжиття громади, але й сам суворо дотримується їх. Заради порятунку громади він ладен пожертвувати навіть найдорожчим, що у нього було, — власним сином Максимом.
А ще Захар Беркут вірний законам пращурів. Він надзвичайно близький до природи, завжди просить до у неї. Перед боєм з монголами він звернувся до світила з такими словами: "Сонце, великий преясний володарю світа! Відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас!... Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!".