Часи минають. історія змінюється. суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя. ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. усі тортури — давно в минулому. вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — тарас григорович шевченко. як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся. син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана енгельгардта. відтоді життя тараса шевченка ніби почалося спочатку. незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в російській імперії були перед ним відкриті. та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — шевченко завжди думав лише про україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. кобзар завжди любив і пишався своєю батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив: «свою україну любiть, любiть її во врем’я люте, в останню тяжкую минуту за неї господа молiть…» тисячі рядків. мільярди слів. влучні, гострі, дошкульні. вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін: «нема на світі україни, немає другого дніпра, а ви претеся на чужину шукати доброго добра, добра святого. волі! волі! » усе, що хотів передати кобзар сучасникам і нащадкам, — свою божевільну, нездоланну любов… любов до скаліченої, скривдженої, розбитої, але такої рідної україни. усі свої сили, талант і навіть життя він віддав у жертву майбутньому своєї держави. рідна земля була для нього сенсом і натхненням. ці сміливі рядки послані з глибини тарасової душі, аби розплющити очі засліпленим московською маною людям, аби достукатися до їхньої совісті, аби нарешті поєднати окремих індивідів у єдиний могутній народ. і йому це вдалося! рядки з його віршів пронеслися крізь віки й спалахнули мудрістю в головах українців, патріотів, що виборювали свободу всього народу на революції гідності. слова кобзаря були, є і завжди будуть нашим скарбом, нашим прокляттям, нашою долею. зрозуміти прихований сенс зможе не кожен. вірші тараса шевченка — не просто послання, це пророцтва
головні герої поеми «давня казка» — поет та лицар бертольд. дія відбувається ніби поза часом, але ми підсвідомо вважаємо усе описане ситуацією, що мала місце у давнині: ще б пак, лицарі, прекрасна , військові походи… але занурюючись у сюжет, ми забуваємо про те, що описані події не втратили своєї актуальності і дотепер. авторка окреслює головний конфлікт поеми: це суперечності між поетом, який виступає ніби узагальненим образом поета як такого, співця краси природи, виразника народної думки, і лицарем бертольдом, який уособлює узагальнений тип правителя, ласого до грошей та статків, приземленого, амбіційного, несправедливого.
дійшовши таких висновків з прочитаного, розкривши той прихований зміст, те широке узагальнення, на основі якого побудувала леся українка свою поему, ми розуміємо, що «давня казка» має місце і в xxi сторіччі… згадаймо часи срср (адже це було так зокрема репресії, яких зазнавали діячі культури та літератури, журналісти і вчені. хіба це не поети, ув’язнені злим лицарем? поет не боявся ув’язнення, адже знав, що його вільні думи-чарівниці , його нащадки та послідовники його магічному слову і далі поширюватись світом, нести не лише красу мистецтва, а й ідеї справедливості, рівності. так само й громадські діячі xx сторіччя не соромились та не боятись висловлювати свою думку, знаючи, що правда переможе; навіть якщо прийдеться віддати за неї життя, — їхня справа не марна.
ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. усі тортури — давно в минулому. вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — тарас григорович шевченко. як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся.
син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана енгельгардта. відтоді життя тараса шевченка ніби почалося спочатку. незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в російській імперії були перед ним відкриті.
та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — шевченко завжди думав лише про україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. кобзар завжди любив і пишався своєю батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив:
«свою україну любiть,
любiть її во врем’я люте,
в останню тяжкую минуту
за неї господа молiть…»
тисячі рядків. мільярди слів. влучні, гострі, дошкульні. вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін:
«нема на світі україни,
немає другого дніпра,
а ви претеся на чужину
шукати доброго добра,
добра святого. волі! волі! »
усе, що хотів передати кобзар сучасникам і нащадкам, — свою божевільну, нездоланну любов… любов до скаліченої, скривдженої, розбитої, але такої рідної україни. усі свої сили, талант і навіть життя він віддав у жертву майбутньому своєї держави. рідна земля була для нього сенсом і натхненням. ці сміливі рядки послані з глибини тарасової душі, аби розплющити очі засліпленим московською маною людям, аби достукатися до їхньої совісті, аби нарешті поєднати окремих індивідів у єдиний могутній народ. і йому це вдалося! рядки з його віршів пронеслися крізь віки й спалахнули мудрістю в головах українців, патріотів, що виборювали свободу всього народу на революції гідності.
слова кобзаря були, є і завжди будуть нашим скарбом, нашим прокляттям, нашою долею. зрозуміти прихований сенс зможе не кожен. вірші тараса шевченка — не просто послання, це пророцтва
ответ:
головні герої поеми «давня казка» — поет та лицар бертольд. дія відбувається ніби поза часом, але ми підсвідомо вважаємо усе описане ситуацією, що мала місце у давнині: ще б пак, лицарі, прекрасна , військові походи… але занурюючись у сюжет, ми забуваємо про те, що описані події не втратили своєї актуальності і дотепер. авторка окреслює головний конфлікт поеми: це суперечності між поетом, який виступає ніби узагальненим образом поета як такого, співця краси природи, виразника народної думки, і лицарем бертольдом, який уособлює узагальнений тип правителя, ласого до грошей та статків, приземленого, амбіційного, несправедливого.
дійшовши таких висновків з прочитаного, розкривши той прихований зміст, те широке узагальнення, на основі якого побудувала леся українка свою поему, ми розуміємо, що «давня казка» має місце і в xxi сторіччі… згадаймо часи срср (адже це було так зокрема репресії, яких зазнавали діячі культури та літератури, журналісти і вчені. хіба це не поети, ув’язнені злим лицарем? поет не боявся ув’язнення, адже знав, що його вільні думи-чарівниці , його нащадки та послідовники його магічному слову і далі поширюватись світом, нести не лише красу мистецтва, а й ідеї справедливості, рівності. так само й громадські діячі xx сторіччя не соромились та не боятись висловлювати свою думку, знаючи, що правда переможе; навіть якщо прийдеться віддати за неї життя, — їхня справа не марна.
объяснение: