Олекса Стороженко, за словами Івана Франка, талановитий оповідач, що добре володіє українською мовою. В оповіданні "Скарб" письменник використав український фольклор, поєднав фантастичні елементи з реалістичним зображенням селянського побуту, гумористично зобразив головного героя. Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір'ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, щоб не замерз, навесні і влітку — щоб сонце не напекло голову. Бачачи, що син нічого не вміє робити, батько журився: "Що з ним станеться, як ми помремо?" Мати мала рацію, коли говорила: "Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки". Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. "Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити". І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: "Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот". А потрусити дерево — важко. У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. "Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде". І хоча люди заздрили Павлусеві, жити так, як він, не хотіли. Думаю, що щасливим не був і Павлусь.
Повість “Климко” розповідає про життя хлопчика Климка, який жив під час Великої Вітчизняної війни. Це були надзвичайно важкі і страшні часи! Загарбники знущались над людьми, забирали в них все до останньої крихти. Почався голод і треба було якось добути харчі. Климко знав, що їжу міняють на сіль, тому й вирішив добути солі. Варто згадати, що старався він не тільки для себе, але й для своєї вчительки Наталі Миколаївни та її маленької донечки Олі, для свого друга Зульфата і його дідуся.
З самого початку повісті я зрозумів, що життя під час війни було пекельно важким! Окрім того, що люди гинули від куль, вони ще й покидали цей світ через голод і хвороби. Головний герой залишився сиротою і я навіть уявити не можу як йому було важко! Спочатку смерть батьків, а потім і дядька Кирила зробила його зовсім самотнім.
Але ж ні! Він залишився добрим і відкритим і в своєму новому пристанищі часто приймав своїх друзів і бавився разом з ними. А потім заради своїх близьких він пішов по сіль, по суті – пішов на подвиг. Він знав, що йому загрожує страшенна небезпека дорогою до Слов’янська (саме тому він не дозволив Зульфату йти разом з ним), але все одно пішов, бо знав, що його до потребують. Я захоплююсь його мужністю і силою духу! Він надзвичайно довго йшов до міста майже нічого не ївши! Його ноги вже відмовлялись йти, а в голові паморочилося від голоду, але він змушував себе йти далі. На базарі він заступився за дівчину перед поліцаєм, хоч і був не надто дорослим, але однозначно сміливішим, ніж той самий поліцай. Джерело: https://dovidka.biz.ua/moi-vrazhennia-vid-povisti-klymko
Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір'ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, щоб не замерз, навесні і влітку — щоб сонце не напекло голову. Бачачи, що син нічого не вміє робити, батько журився: "Що з ним станеться, як ми помремо?"
Мати мала рацію, коли говорила: "Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки". Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. "Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити".
І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: "Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот". А потрусити дерево — важко.
У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. "Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде". І хоча люди заздрили Павлусеві, жити так, як він, не хотіли. Думаю, що щасливим не був і Павлусь.
З самого початку повісті я зрозумів, що життя під час війни було пекельно важким! Окрім того, що люди гинули від куль, вони ще й покидали цей світ через голод і хвороби. Головний герой залишився сиротою і я навіть уявити не можу як йому було важко! Спочатку смерть батьків, а потім і дядька Кирила зробила його зовсім самотнім.
Але ж ні! Він залишився добрим і відкритим і в своєму новому пристанищі часто приймав своїх друзів і бавився разом з ними. А потім заради своїх близьких він пішов по сіль, по суті – пішов на подвиг. Він знав, що йому загрожує страшенна небезпека дорогою до Слов’янська (саме тому він не дозволив Зульфату йти разом з ним), але все одно пішов, бо знав, що його до потребують. Я захоплююсь його мужністю і силою духу! Він надзвичайно довго йшов до міста майже нічого не ївши! Його ноги вже відмовлялись йти, а в голові паморочилося від голоду, але він змушував себе йти далі. На базарі він заступився за дівчину перед поліцаєм, хоч і був не надто дорослим, але однозначно сміливішим, ніж той самий поліцай.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/moi-vrazhennia-vid-povisti-klymko