Скласти діалог матері і сина які зустрілися після довгої розлуки українська література автор андрій малишко по творі "чому сказать й сама не знаю " чому ,сказать ,й сама не знаю, живе у серці стільки літ ота стежина в нашім краю одним одна біля воріт на вечоровім виднокрузі , де обрій землю обніма , нема кінця їй в темнім лузі, та й повороту теж нема кудись пішла ,не повертає , хоч біля серця стеле цвіт, ота стежина в нашім краю одним одна біля воріт . дощами мита-перемита , дощами знесена у даль, між круглих соняхів із літа мій ревний біль і ревний жаль.
Природа і людина у творі. Неоромантичне утвердження духовно-естетичної сутності людини, її творчих можливостей. Конфлікт між буденним життям і високими пориваннями душі особистості, дійсністю і мрією. Почуття кохання Мавки і Лукаша як розквіт творчих сил людини. Художні особливості драми-феєрії.
ТЛ: неоромантизм, драма-феєрія.
Знати основні віхи життєвого і творчого шляху письменниці.
Вміти розкрити основні теми і мотиви віршів, схарактеризувати композиційні та ритмомелодійні особливості, образи-символи, алегоричні образи.
Вміти визначити основні проблеми, порушені в "Лісовій пісні", розкрити фольклорну основу сюжету, схарактеризувати образи. Порівнювати образи Мавки і Килини.
Вміти показати на прикладах із тексту духовну бідність Килини і матері Лукаша, їхню меркантильність, байдужість до краси, природи, мистецтва. Розкрити красу глибокого почуття, антигуманність меркантильності та користолюбства. Висловити власні міркування про життя і творчість Лесі Українки.
Занурюючись з перших рядків у зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Місто зруйнований, доріг немає, земля пересичена радіоактивної брудом так, що вночі світиться. Люди в якихось лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і сьогодення. У них немає майбутнього. Що ж у них залишилося? Тільки деяка сумнівна дика радість зруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські і стежать за тим, щоб у неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилася на цей натовп дикунів і посміхалася таємничо сумно. Хлопчик теж дивився на її посмішку, і серце його калатало в грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєї пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно померли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відокремленості. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, ніби голодні птахи». Тому вдалося в цій дикій юрбі вирвати і собі шматочок картини.
Ховаючи його, Він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його будинок, якщо залишки силосної башти можна було їм назвати … Сім’я зустріла його хропіння і стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розкрив пальці, розгледів шматочок зарисованного полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Усмішка, чудова посмішка …»
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний … Так закінчується розповідь. Страшна кінцівка, невтішна, як темна ніч … Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадають добра, любові, Злагоди і відновлення. Наполегливо звучить у цьому оповіданні думка Достоєвського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але як же мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене примарами – тих людей, яких описав у майбутню долю людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!