Першу відому на Русі бібліотеку заснував київський князь Ярослав Мудрий у 1037 році при Софійському соборі. Тут же було відкрито й книгописну майстерню – скрипторій, де перекладалися та переписувалися книги, привезені з Греції та Болгарії. Зважаючи на саме цю обставину, Софійський собор став релігійним та ідеологічним центром усієї держави. А Ярослав і його сподвижники добре розуміли значення книги, зосереджуючи тут як церковні твори, так і літературу з питань світової історії, географії, астрономії, філософії та юридичні трактати. Саме в бібліотеці Київської Софії було складено, на думку відомого знавця давньоруських літописів О.О.Шахматова, літописний звід 1037-1039 рр. У Софії (приблизно між 1037-1051 рр.) було написано митрополитом Іларіоном знамените “Слово про закон і благодать”. Тут розроблялися і складалися основи першого збірника законів “Руська правда”, створено “Ізборники Святослава” (1073, 1076 рр.), “Остромирове Євангеліє” диякона Григорія (1056-1057 рр.).
У творчості Лесі Українки важливе місце посідає тема ролі митця і мистецтва. Цій темі присвячено декілька віршів та поема "Давня казка". Як поет Леся Українка завжди займала активну позицію в житті, тому тема поета і поезії не була для неї сторонньою. Головним героєм поеми "Давня казка" є поет, що "мав талант до віршів не позичений, а власний". Він був звичайною людиною, але його пісня "розходилась по світу стоголосою луною". До його слова прислухається молодь, бо воно давало пораду. Сенс свого життя поет вбачав у складанні віршів. Він вважав, що для його вільних дум "нема на світі ні застави, ні границі". Головне для поета — бути незалежним та поважати волю інших. Поет знав про силу поетичного Слова, яке було цінніше від усілякого багатства. Слово поста має дійову силу. Завдяки серенаді, що склав поет, лицар Бертольдо здобув прихильність коханої дони Ізідори. Під час війни, коли військо втратило вже сили, співці змогли повернути йому войовничий дух завдяки пісні, що склав поет. За мирних часів поет звеселяє рідну країну, розважає "не одну сумну родину". Коли скривджений та полюблений народ повстав проти жорстокого графа, поетове слово набуває сили зброї. За свої пісні поет не чекав ніякої нагороди: Золотих не хочу лаврів, З ними щастя не здобуду. Як я ними увінчаюсь, То поетом вже не буду. Незалежний поет не забуває "про страшні народні рани" і до останнього подиху служить народові. Таким чином, поет для Лесі Українки — активна людина, яка потрібна народові та суспільству.
