Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті і творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема, в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами: Свою Україну любіть. Любіть її… во врем'я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть! Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика. До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів. Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками» 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату: Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських! Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860). На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика».
Головними роздумами Г.Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «У твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим».
Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастие твоє, и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе єсть». Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою».
Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі, протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лише все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо.
Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд українців як трудового хліборобського роду, він, природно, почерпнув з народної мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя. Від народу перейняв він і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тої чи іншої людини.
Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч висловів, у яких передається багатовіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай щвець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Сісти на свого коня». У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «як корові сідло», «як зайцеві бубон», «як свині налитники» тощо.
Це здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду та оцінки відповідних людських вад і в байках Г.Сковороди. Окремі з названих прислів’їв він використав або як висхідну тезу для розгортання сюжету байки, або ж як сентенцію в моралі. Проте усе, запозичене як з народної скарбниці, так і з світового літературного досвіду (байок Езопа, Лафонтена), зазнавало у творчості Сковороди змін, переплавлялося в горнилі його непересічного таланту.
«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог. Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбієм утверждається». До того ж неварто потерпати, що Бог одному дав мале, а другому — велике, бо «без сродности все ничто».
Вчення Г.Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не про суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови, — немислима. Однак учення Сковороди спонукає до роздумів: чи варте чогось те суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити себе, реалізувати їх сповна?
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті і творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема, в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами: Свою Україну любіть. Любіть її… во врем'я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть! Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика. До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів. Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками» 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату: Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських! Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860). На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика».
Головними роздумами Г.Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «У твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим».
Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастие твоє, и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе єсть». Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою».
Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі, протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лише все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо.
Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд українців як трудового хліборобського роду, він, природно, почерпнув з народної мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя. Від народу перейняв він і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тої чи іншої людини.
Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч висловів, у яких передається багатовіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай щвець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Сісти на свого коня». У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «як корові сідло», «як зайцеві бубон», «як свині налитники» тощо.
Це здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду та оцінки відповідних людських вад і в байках Г.Сковороди. Окремі з названих прислів’їв він використав або як висхідну тезу для розгортання сюжету байки, або ж як сентенцію в моралі. Проте усе, запозичене як з народної скарбниці, так і з світового літературного досвіду (байок Езопа, Лафонтена), зазнавало у творчості Сковороди змін, переплавлялося в горнилі його непересічного таланту.
«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог. Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбієм утверждається». До того ж неварто потерпати, що Бог одному дав мале, а другому — велике, бо «без сродности все ничто».
Вчення Г.Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не про суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови, — немислима. Однак учення Сковороди спонукає до роздумів: чи варте чогось те суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити себе, реалізувати їх сповна?