«І все-таки до тебе думка лине» — це висновок, результат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя:
О, сліз таких вже вилито чимало,
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись,
Що сльози там, де навіть крові мало!
Отже, з вірша видно, що корінні зміни в суспільному житті, соціальне й національне визволення народу може настати лише в наслідок рішучих дій.
Жанр: громадянська лiрика
Тема: вiдтворення картин рiдного краю, ностальгiя за Батькiвщиною.
Ідея: Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу.
Проблематика вірша:
туга за рiдним краєм
бiль вiд безсилля
готовнiсть цiною життя здобути свободу для Батькiвщини
гіпербола (О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись)
Віршовий розмір: п’ятистопний ямб
Римування: суміжне
Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Вона складалася із шести поетичних циклів. Найхарактернішим і найпотужнішим був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» — один з найвищих злетів революційного слова поетеси.
Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало», а також загальний героїчний пафос, вміщений у поезії «І все-таки до тебе думка лине» — справжній перлині циклу.
Цей вірш — звернення до рідного «занапащеного, нещасного краю». Безмежною була любов Лесі до України. Вона любила землю, вивчала її минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим.
Твір починається мотивом ностальгії, бо поетеса далеко від рідного краю, туга за ним посилюється риторичним звертанням:
Мій занапащений, нещасний краю.
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, жалю гине.
Тривала розлука з Україною не надає спогадам поетеси романтичного відтінку, зі сльозами на очах бачить вона рідний край нужденним і зганьбленим. Леся Українка не приховує сліз, що «ллються від безсилля». Не хоче забувати ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, узбережжя Криму, «де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане».
Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси тільки описом України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга, її патріотизм всеохоплюючий та має дієвий характер. Треба боротися за своє щастя, бо під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань, які вона проливала разом зі своїм народом.
«Доволі вже їм литись!» — вигукує поетеса. Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно похилив голову і покірно тягнув ярмо неволі. Немало людей з рабською душею бачили вони, особливо панство, інтелігенцію, братів-слов’ян, які «синонімом раба між людьми стали!»
Гідна дочка Прометея прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народу. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя.
Ой смійтеся, дівчаточка, та й ви, молодиці,
Посіяв я файку жита, а цибух пшениці.
На припічку молотив, у запічку віяв,
Під припічком наорав, пшениці насіяв.
Ой Іван-подолян ходив з посторонком,
Вперезався комишем, підпирався ворком.
Тримав став на печі, черпав воду саком,
Ловив рибу грабельками, стріляв птахи маком.
Як ся став запалив, риби погоріли,
Попалені щупаки до лісу летіли.
Ой дівчино, дівчинонько, вмієш ся пишити,
А не вмієш до сорочки рукава пришити.
- Ой ти, білява, білявино, чого така біла?
- Бо на мені пудерику до півтора кіла.
Ой ішов я з вечорниць та попід городи,
Замотався в гарбузи та й наробив шкоди.
Як зачали старі баби кочергами гнати,
То я мусив гачі[1] дерти, гарбузи латати.
Утікав я од Параски через перелазки,
Якась біда ударила по штанах три разки.
А я кричу: - Ґвалту, люди, чого біда хоче? –
А по мені четвертий раз: - Не ходи поночі!
Як ішов я через село, курка мене вздріла,
Якби не та паличенька, була б мене з'їла.
Г»й скрипочка би не грала, якби не той смичок,
Не була би жінка бита, якби не язичок.
Та журюся, хлоп молодий, що ми жона схудне:
Доки зварить дещо їсти, то уже полуднє.
Ой мала я миленького, ой мала я, мала,
Поставила на ворота, та й ворона вкрала.
Ой мала я хлопця, ой хлопця Андруха,
Посадила над водою, та й украла муха.
Роботящий легінище, нема що казати:
До півночі за дівками, до полудня - спати.
Егей, файна дівка, срайна, шкода, що лінива:
Штири днини горшки мокли, а п'ятої мила.
Та чотири легіники сіно обертали,
Миша в сіні шелеснула - вони повтікали.
Ой скажіте, добрі люди, чим Андрій хворіє:
На роботі - замерзає, коло миски - пріє.
Объяснение:
«І все-таки до тебе думка лине» — це висновок, результат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя:
О, сліз таких вже вилито чимало,
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись,
Що сльози там, де навіть крові мало!
Отже, з вірша видно, що корінні зміни в суспільному житті, соціальне й національне визволення народу може настати лише в наслідок рішучих дій.
Жанр: громадянська лiрика
Тема: вiдтворення картин рiдного краю, ностальгiя за Батькiвщиною.
Ідея: Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу.
Проблематика вірша:
туга за рiдним краєм
бiль вiд безсилля
готовнiсть цiною життя здобути свободу для Батькiвщини
Художнi засоби:
метафори
інверсiя
риторичні звертання (Мій занепащений , нещасний краю!)
епітети (занепащений, нещасний край)
гіпербола (О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись)
Віршовий розмір: п’ятистопний ямб
Римування: суміжне
Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Вона складалася із шести поетичних циклів. Найхарактернішим і найпотужнішим був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» — один з найвищих злетів революційного слова поетеси.
Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало», а також загальний героїчний пафос, вміщений у поезії «І все-таки до тебе думка лине» — справжній перлині циклу.
Цей вірш — звернення до рідного «занапащеного, нещасного краю». Безмежною була любов Лесі до України. Вона любила землю, вивчала її минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим.
Твір починається мотивом ностальгії, бо поетеса далеко від рідного краю, туга за ним посилюється риторичним звертанням:
Мій занапащений, нещасний краю.
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, жалю гине.
Тривала розлука з Україною не надає спогадам поетеси романтичного відтінку, зі сльозами на очах бачить вона рідний край нужденним і зганьбленим. Леся Українка не приховує сліз, що «ллються від безсилля». Не хоче забувати ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, узбережжя Криму, «де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане».
Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси тільки описом України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга, її патріотизм всеохоплюючий та має дієвий характер. Треба боротися за своє щастя, бо під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань, які вона проливала разом зі своїм народом.
«Доволі вже їм литись!» — вигукує поетеса. Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно похилив голову і покірно тягнув ярмо неволі. Немало людей з рабською душею бачили вони, особливо панство, інтелігенцію, братів-слов’ян, які «синонімом раба між людьми стали!»
Гідна дочка Прометея прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народу. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя.