Кінець двадцятого століття вніс великі корективи в пріоритети нашого народу, як, у принципі, і всього людства. Те, що ще рівстоліття тому користувалося шаленим попитом і великою популярністю, сьогодні викликає інтерес в одиниць. Яскравим прикладом є зміна ставлення до театру. Півстоліття тому театр був надзвичайно популярним. А як часто сьогодні можна зустріти справжніх театралів? Як на мене, це не свідчить про зубожіння духовного світу сучасних людей, як багато хто сьогодні вважає. Просто в наш час дуже розширився ринок пропозицій, з'явилося багато нового, що неодмінно хочеться пізнати.
У середині минулого століття естрадна авторська пісня дещо посягнула на «монополію» народної пісні. Уже наприкінці XX століття в результаті виникнення шоу-бізнесу народні пісні майже зникли, їх дуже рідко можна почути на хвилях радіо, а ще рідше — по телевізору. І знову таки це трапилося не через те, що немає прихильників народних пісень, а тому, що популярність естрадної пісні приносить комусь матеріальну вигоду.
Що ж до народних пісень, то вони, як і раніше, мають слухачів і виконавців. Звісно, я знаю набагато менше народних пісень, ніж моя мама, а тим більше бабуся, але серед тих, що мені відомі, немає жодної, тексту якої я б не знала повністю. У піснях, складених нашими пращурами, навіть образні вислови видаються якимись прозорими і зрозумілими, а від того близькими, їх не запам'ятати — просто неможливо. У порівнянні з сучасними піснями народні пісні — джерело інформації, книга мудрості, бо вони містять не тільки певну ідею, але й певну мораль. А прослухавши сучасну пісню, часто-густо не можеш сказати, про що вона.
Привертає в народних піснях єдність змісту і мелодії. Адже пісня стає ще більш тужливою і сумною, коли її мелодія звучить в мінорній тональності, коли музика спонукає до роздумів. І навпаки — веселий текст у піснях, складених народом, завжди супроводжується запальною музикою, від якої хочеться танцювати.
Дуже захоплює мене в народних піснях їх ліризм, душевність, теплота. Від прослуховування таких пісень стає якось на душі, навіть гарно, якщо пісня журлива. Мені здається це відбувається тому, що в пісні на протязі століть кожен виконавець вкладав часточку своєї душі. Народні пісні не писались на замовлення, вони створювалися душею, вони — це емоції і почуття наших предків, перелиті в слова. Тому сьогодні так збагачують наш внутрішній світ народні пісні, тому так проймаємося ними, так їх відчуваємо.
Часто на самоті я співаю українські народні пісні. І хоча я знаю їх не дуже багато, я завжди можу підібрати ту, що буде відповідати моєму настрою, виражати мої почуття чи емоції. І за це я теж люблю народні пісні.
Правильні відомості про Землю та її форму з’явились не відразу, не в один час і не водному місці. Проте де саме, коли, у якого народу вони були найбільш правильними, з’ясувати важко. Дуже вже мало збереглося про це вірогідних стародавніх документів та матеріальних пам’яток. Одна з найдавніших культурних країн на Землі – Китай. За кілька тисяч років до н.е. китайці мали писемність, уміли зображати місцевість на карті і складали географічні описи. Та, на жаль, старокитайські „рисунки” (карти) і описи земель ще майже не вивчені.
Індійська культура теж дуже давня. За переказами, індійці уявляли собі Землю у вигляді площини, що лежить на спинах слонів. Цінні історичні матеріали дійшли до нас і від стародавніх народів, які жили на Близькому Сході, в басейні рр. Тігру та Єфрату, в дельті Нілу і вздовж берегів Середземного моря в Малій Азії і Південній Європі. До наших часів дійшли писані документи з стародавньої Вавілонії. Давність їх – близько 6000 років. Вавілоняни, в свою чергу, успадкували знання від ще більш стародавніх народів. Вавілоняни вважали, що Земля має вигляд гори, західний схил якої займає Вавілонія. Вони помітили, що на південь від Вавілону – море, а на сході височать гори, через які не наважувались переходити. Тому їм здавалось, що Вавілонія розташована на західному схилі „світової” гори. Гора ця – кругла, і оточена вона морем, а на море, як перевернута чаша, спирається тверде небо – небесний світ. На небі, як і на Землі, є суша, вода та повітря. Небесна суша – це пояс сузір’їв Зодіаку, який як гребля, простягнувся серед небесного моря. По цьому поясі суші рухаються Сонце, Місяць і п’ять планет. Під Землею знаходиться безодня – пекло, куди спускаються душі померлих; уночі Сонце проходить через це підземелля від західного краю Землі до східного, щоб уранці знову почати свій денний шлях по небу гаючи, як за морським горизонтом заходить Сонце, люди думали, що воно спускається в море і що сходити воно теж повинно з моря. Отже, в основі уявлень стародавніх вавілонян про Землю лежали за явищами природи. Проте знання їх були обмежені, і через те вони не могли правильно пояснити ці явища. Народи, які жили в Палестині, інакше уявляли собі Землю, ніж вавілоняни. Стародавні євреї жили на рівнині, і Земля здавалась їм рівниною, на якій подекуди височать гори. Особливе місце у світобудові євреї відводили вітрам, які приносять з собою то дощ, то посуху. Оселя вітрів, на їх думку, міститься в нижньому поясі неба і відокремлює собою Землю від небесних вод: снігу, дощу і граду. Під Землею залягає вода, від якої догори йдуть канали, що живлять моря і ріки. Уявлень про форму всієї Землі у стародавніх євреїв, очевидно, не було. Відомо, що фінікійці, єгиптяни і стародавні греки були добрими мореплавцями: навіть на невеликих кораблях вони сміливо вирушали в далекі плавання і відкривали нові землі. Дуже багато чим географія завдячує еллінам, або стародавнім грекам. Цей нечисленний народ, що жив на півдні Балканського і Апеннінського півостровів Європи, створив високу культуру. Про найдавніші відомі нам уявлення греків про Землю ми знаємо з поем Гомера – „Одіссеї” і „Ілліади” (12-8 ст. до н.е.). З цих творів видно, що греки уявляли собі Землю трохи опуклим диском, який нагадує щит воїна. Сушу кругом обтікає ріка Океан. Над Землею розкинувся мідний небозвід, по якому рухається Сонце, піднімаючись щодня з вод Океану на сході і поринаючи в них на заході.
У середині минулого століття естрадна авторська пісня дещо посягнула на «монополію» народної пісні. Уже наприкінці XX століття в результаті виникнення шоу-бізнесу народні пісні майже зникли, їх дуже рідко можна почути на хвилях радіо, а ще рідше — по телевізору. І знову таки це трапилося не через те, що немає прихильників народних пісень, а тому, що популярність естрадної пісні приносить комусь матеріальну вигоду.
Що ж до народних пісень, то вони, як і раніше, мають слухачів і виконавців. Звісно, я знаю набагато менше народних пісень, ніж моя мама, а тим більше бабуся, але серед тих, що мені відомі, немає жодної, тексту якої я б не знала повністю. У піснях, складених нашими пращурами, навіть образні вислови видаються якимись прозорими і зрозумілими, а від того близькими, їх не запам'ятати — просто неможливо. У порівнянні з сучасними піснями народні пісні — джерело інформації, книга мудрості, бо вони містять не тільки певну ідею, але й певну мораль. А прослухавши сучасну пісню, часто-густо не можеш сказати, про що вона.
Привертає в народних піснях єдність змісту і мелодії. Адже пісня стає ще більш тужливою і сумною, коли її мелодія звучить в мінорній тональності, коли музика спонукає до роздумів. І навпаки — веселий текст у піснях, складених народом, завжди супроводжується запальною музикою, від якої хочеться танцювати.
Дуже захоплює мене в народних піснях їх ліризм, душевність, теплота. Від прослуховування таких пісень стає якось на душі, навіть гарно, якщо пісня журлива. Мені здається це відбувається тому, що в пісні на протязі століть кожен виконавець вкладав часточку своєї душі. Народні пісні не писались на замовлення, вони створювалися душею, вони — це емоції і почуття наших предків, перелиті в слова. Тому сьогодні так збагачують наш внутрішній світ народні пісні, тому так проймаємося ними, так їх відчуваємо.
Часто на самоті я співаю українські народні пісні. І хоча я знаю їх не дуже багато, я завжди можу підібрати ту, що буде відповідати моєму настрою, виражати мої почуття чи емоції. І за це я теж люблю народні пісні.
Одна з найдавніших культурних країн на Землі – Китай. За кілька тисяч років до н.е. китайці мали писемність, уміли зображати місцевість на карті і складали географічні описи. Та, на жаль, старокитайські „рисунки” (карти) і описи земель ще майже не вивчені.
Індійська культура теж дуже давня. За переказами, індійці уявляли собі Землю у вигляді площини, що лежить на спинах слонів. Цінні історичні матеріали дійшли до нас і від стародавніх народів, які жили на Близькому Сході, в басейні рр. Тігру та Єфрату, в дельті Нілу і вздовж берегів Середземного моря в Малій Азії і Південній Європі. До наших часів дійшли писані документи з стародавньої Вавілонії. Давність їх – близько 6000 років. Вавілоняни, в свою чергу, успадкували знання від ще більш стародавніх народів. Вавілоняни вважали, що Земля має вигляд гори, західний схил якої займає Вавілонія. Вони помітили, що на південь від Вавілону – море, а на сході височать гори, через які не наважувались переходити. Тому їм здавалось, що Вавілонія розташована на західному схилі „світової” гори. Гора ця – кругла, і оточена вона морем, а на море, як перевернута чаша, спирається тверде небо – небесний світ. На небі, як і на Землі, є суша, вода та повітря. Небесна суша – це пояс сузір’їв Зодіаку, який як гребля, простягнувся серед небесного моря. По цьому поясі суші рухаються Сонце, Місяць і п’ять планет. Під Землею знаходиться безодня – пекло, куди спускаються душі померлих; уночі Сонце проходить через це підземелля від західного краю Землі до східного, щоб уранці знову почати свій денний шлях по небу гаючи, як за морським горизонтом заходить Сонце, люди думали, що воно спускається в море і що сходити воно теж повинно з моря. Отже, в основі уявлень стародавніх вавілонян про Землю лежали за явищами природи. Проте знання їх були обмежені, і через те вони не могли правильно пояснити ці явища. Народи, які жили в Палестині, інакше уявляли собі Землю, ніж вавілоняни. Стародавні євреї жили на рівнині, і Земля здавалась їм рівниною, на якій подекуди височать гори. Особливе місце у світобудові євреї відводили вітрам, які приносять з собою то дощ, то посуху. Оселя вітрів, на їх думку, міститься в нижньому поясі неба і відокремлює собою Землю від небесних вод: снігу, дощу і граду. Під Землею залягає вода, від якої догори йдуть канали, що живлять моря і ріки. Уявлень про форму всієї Землі у стародавніх євреїв, очевидно, не було. Відомо, що фінікійці, єгиптяни і стародавні греки були добрими мореплавцями: навіть на невеликих кораблях вони сміливо вирушали в далекі плавання і відкривали нові землі. Дуже багато чим географія завдячує еллінам, або стародавнім грекам. Цей нечисленний народ, що жив на півдні Балканського і Апеннінського півостровів Європи, створив високу культуру. Про найдавніші відомі нам уявлення греків про Землю ми знаємо з поем Гомера – „Одіссеї” і „Ілліади” (12-8 ст. до н.е.). З цих творів видно, що греки уявляли собі Землю трохи опуклим диском, який нагадує щит воїна. Сушу кругом обтікає ріка Океан. Над Землею розкинувся мідний небозвід, по якому рухається Сонце, піднімаючись щодня з вод Океану на сході і поринаючи в них на заході.