Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним.
Головними героями оповідання Євгена Гуцала "Лось" є два братики-підберезовики, як називає йх автор, тому що вони справжні діти лісу. Вони люблять природу, відчувають іі красу, дбають про її безпеку. Побачивши у крижаному полоні лося, який потрапив у пастку через необережність, брати навіть не думають про свою власну безпеку. Старший брат, взявши сокиру в руки, прорубує прохід лосю, ризикуючи власним життям. Хлопчики щиро радіють, що тварина вибралася на берег і повільно почвалала до лісу. Лось навіть не боявся людей, бо жив у заповіднику. Проте жорстокий постріл дядька Шпичака не лише звалив могутнього звіра, а й поставив перед важким вибором братиків: промовчати чи заявити на рідного дядька.І дітям приходиться робити нелегкий вибір між добром і злом.
Жаль, що, часом, дорослі ставлять чистих душею дітей перед таким вибором.
А там выбирай сам:
Объяснение:
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним.
Головними героями оповідання Євгена Гуцала "Лось" є два братики-підберезовики, як називає йх автор, тому що вони справжні діти лісу. Вони люблять природу, відчувають іі красу, дбають про її безпеку. Побачивши у крижаному полоні лося, який потрапив у пастку через необережність, брати навіть не думають про свою власну безпеку. Старший брат, взявши сокиру в руки, прорубує прохід лосю, ризикуючи власним життям. Хлопчики щиро радіють, що тварина вибралася на берег і повільно почвалала до лісу. Лось навіть не боявся людей, бо жив у заповіднику. Проте жорстокий постріл дядька Шпичака не лише звалив могутнього звіра, а й поставив перед важким вибором братиків: промовчати чи заявити на рідного дядька.І дітям приходиться робити нелегкий вибір між добром і злом.
Жаль, що, часом, дорослі ставлять чистих душею дітей перед таким вибором.