Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.
Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.
Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?
Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
Ось нарешті настало літо. Саме тоді хочеться покупатися в морі, помалювати щось на піску... Так було з однією дівчинкою Мариною. Одного спекотного дня, коли безжаліснопекло сонце дівчинка прогулювалась берегом моря і збирала різні красиві камінці і ракушки. Але як не втриматися від того, щоб намалювати якийсь малюнок. І дівчинка присівши, почала возити пальчиком по піску та намалювала мене,хлопчика-фігурку. Намалювавши його Марина радісно побіжала додому, бо вже почало сутеніти. Наступного дня дівчинці закортіло знову пійти до моря, подивитися як там я. Як вона здивувалася, коли побачила, що я зник й до самой води виднілися якісь маленькі сліди мізерної фігурки. Тоді вночі, коли я ще був намальований на березі, меністало дуже нудно і я захотів подивитися що там робиться насправді на світі. Тут мене почали омивати теплі хвилі, що від цього тепла я враз відчув як я оживаю і встаю на ноги. Я підвівся і захотів вже рушити, як велика хвиля накинулася на мене і потягла мене у море. Коли вона мене затягувала я встигнув вхопитися за якусь ракушку, але хвиля була сильнішою і продовжувала затягувати мене і ракушку за яку я тримався. І тут я потрапиши вже у море, відчув як я тону. Але ракушка стала мені в пригоді. Я умостився у її дно і чекав, що буде далі. А мене все уносило далі і далі... Я знав, що врятуюсь тільки тоді, коли якась людина повторить мої обраси на малюнку і тоді я зможу пересилитися в інше тіло. Одного дня коли я все плив, настала велика буря. Я зрозумів, що зараз мене накроє хвилею та затопить мене. Але тут, немов би зрозумівши моє попередження одна дівчинка на ім*я Ганнуся, їхавши додому зі школи, повторила мої обриси, намалювавши мене на вікні трамваю. І тоді я квапливо пересилився на той малюнок, залишивши ту страшну бурю тільки у своїх спогадах, як старшну пригоди. Тут же я познайомився зі
Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.
Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.
Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?
Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
Ось нарешті настало літо. Саме тоді хочеться покупатися в морі, помалювати щось на піску... Так було з однією дівчинкою Мариною. Одного спекотного дня, коли безжаліснопекло сонце дівчинка прогулювалась берегом моря і збирала різні красиві камінці і ракушки. Але як не втриматися від того, щоб намалювати якийсь малюнок. І дівчинка присівши, почала возити пальчиком по піску та намалювала мене,хлопчика-фігурку. Намалювавши його Марина радісно побіжала додому, бо вже почало сутеніти. Наступного дня дівчинці закортіло знову пійти до моря, подивитися як там я. Як вона здивувалася, коли побачила, що я зник й до самой води виднілися якісь маленькі сліди мізерної фігурки. Тоді вночі, коли я ще був намальований на березі, меністало дуже нудно і я захотів подивитися що там робиться насправді на світі. Тут мене почали омивати теплі хвилі, що від цього тепла я враз відчув як я оживаю і встаю на ноги. Я підвівся і захотів вже рушити, як велика хвиля накинулася на мене і потягла мене у море. Коли вона мене затягувала я встигнув вхопитися за якусь ракушку, але хвиля була сильнішою і продовжувала затягувати мене і ракушку за яку я тримався. І тут я потрапиши вже у море, відчув як я тону. Але ракушка стала мені в пригоді. Я умостився у її дно і чекав, що буде далі. А мене все уносило далі і далі... Я знав, що врятуюсь тільки тоді, коли якась людина повторить мої обраси на малюнку і тоді я зможу пересилитися в інше тіло. Одного дня коли я все плив, настала велика буря. Я зрозумів, що зараз мене накроє хвилею та затопить мене. Але тут, немов би зрозумівши моє попередження одна дівчинка на ім*я Ганнуся, їхавши додому зі школи, повторила мої обриси, намалювавши мене на вікні трамваю. І тоді я квапливо пересилився на той малюнок, залишивши ту страшну бурю тільки у своїх спогадах, як старшну пригоди. Тут же я познайомився зі